- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »
–Ну, признайтеся, що це шотландська, що я не помилилася!
– На жаль, моя чарівнице! – ніжно заперечив розпорядник. – Це кохта «Вівці мої, вівці» нашого виробництва.
– А цей мережаний нейлон? Невже...
– Саме так. Це панчохи «Польова радість» нашого виробництва.
– Але ж краватки напевне імпортні! – вискочив відомий артистскандаліст Пилип Конопельський. – Не бачу рідної гами кольорів – жовтомалинової чи зеленорудої!
– І ви не вгадали, – торжествував розпорядник балу. – Це краватки «Гордіїв вузол» нашого виробництва.
– Невже... Невже всі речі наші?
– Так! – урочисто мовив розпорядник. – Наші. На виставку.
– Наша секція вийшла в лідери по завалу роботи Лектори принишкли, мов потерчата. – Лише один ганебний факт! – гримів, як Саваоф, завідувач секцією. – У клубі села Соколівка наш лектор не зміг відповісти попові, що таке антисвіт і гравітація! «З тим попом зв’яжись, – зіщулився лектор Фантомасенко. – Усі атеїстичні журнали виписує, антихрист». – І це в селі, де функціонує церква, – розвінчував зав. «А до церкви ходять півтори старушенції – резерв геронтології, – подумки поправив Фантомасенко. – Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...» – І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода, – розлягався трубний бас зава. «Справді, – згадав Фантомасенко, – той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!» – Цю ситуацію треба виправити! «Мадонна міа! Що він надумав?» – Треба дати гідну відсіч! «От сам і дай. Розспівався, ангел...» – Треба, нарешті, провчити отцяхаламидника... «Як мені відхреститися?» – І добряче провчити... «Забожусь, що на бюлетені». – Від нас поїде... «Свят, свят, свят...» – Досвідчений лектор... «Пронеси, господи...» – Товариш Фантомасенко! У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ниивоо, син божий народився...» Він відчув, що його кроплять. Розплющив очі – і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина. – Боже милосердний, – смикався зав, – що з вами? – Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати, – гомоніли навкруг лектори. – Запросто богові душу віддати можна...
Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича. – Шедевр готовий? – спитав він. – Гм... Текст є. – Художній домисел має місце? – Не без цього... – Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га? – Якщо взяти образні узагальнення... – Я й кажу: вам, перодряпам, легше – крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай! Я начепив окуляри і почав: «Жилибули двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою. Бо: Перший купив автомашину «Москвич». А другий купив веломашину «Метеор». Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!» – Шедеврально! – вигукнув Цезар Амвросійович. – Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їйправо, люблю! – Я той... не літератор. Я літпрацівник. – Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям! І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор». – За доблесні художні зусилля! – урочисто сказав Цезар Амвросійович. – І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг! – Романтика... – Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд! Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі». – Тримайся за мною, буде легше! – крикнув він. На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то річ – ковтати газ із вихлопної труби!
Дім цей новий. Швидкопанельний. Тут і потоваришував я з сусідою. Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика. Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда: – А тепер ви давайте! Щонебудь наше, змістовне – про любов! Щощо, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія! Отак і заприятелювали. Бува, сусіда знизу кричить: – Агов! З яким рахунком наша збірна програє? – А звідки ти знаєш, що програє? – Невже виграє? – Ні, програє. – То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше – разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають? Бува, я йому крізь підлогу гукаю: – Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!
Чую: стукгрюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стілліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить. – Спасибі, що розбудив, – сусіда кричить, – бо вчора я прийшов втомлений, як чіп. – Чому? – Та свято ж було! – Яке свято? – День грака. – Аа... Отак і живемо – перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються. Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я – на п’ятому. P. S. – Ну, це вже ти занадто, – сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.
– Івасику... Івасику, вставай! – Ух... Ще рано... Спатоньки хочу... – Вставай, бо хлюпну води! – Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок! – Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися! – Бррр... Знову гарячої нема... – Гартуйся! Зубки почистити не забудь! – Емаль стирається... – Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишсявертишся... – А на сорочці... той... чорнила нема? – Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна!
ПРОНЕСИ, ГОСПОДИ...
– Наша секція вийшла в лідери по завалу роботи Лектори принишкли, мов потерчата. – Лише один ганебний факт! – гримів, як Саваоф, завідувач секцією. – У клубі села Соколівка наш лектор не зміг відповісти попові, що таке антисвіт і гравітація! «З тим попом зв’яжись, – зіщулився лектор Фантомасенко. – Усі атеїстичні журнали виписує, антихрист». – І це в селі, де функціонує церква, – розвінчував зав. «А до церкви ходять півтори старушенції – резерв геронтології, – подумки поправив Фантомасенко. – Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...» – І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода, – розлягався трубний бас зава. «Справді, – згадав Фантомасенко, – той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!» – Цю ситуацію треба виправити! «Мадонна міа! Що він надумав?» – Треба дати гідну відсіч! «От сам і дай. Розспівався, ангел...» – Треба, нарешті, провчити отцяхаламидника... «Як мені відхреститися?» – І добряче провчити... «Забожусь, що на бюлетені». – Від нас поїде... «Свят, свят, свят...» – Досвідчений лектор... «Пронеси, господи...» – Товариш Фантомасенко! У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ниивоо, син божий народився...» Він відчув, що його кроплять. Розплющив очі – і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина. – Боже милосердний, – смикався зав, – що з вами? – Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати, – гомоніли навкруг лектори. – Запросто богові душу віддати можна...
ШЕДЕВР
Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича. – Шедевр готовий? – спитав він. – Гм... Текст є. – Художній домисел має місце? – Не без цього... – Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га? – Якщо взяти образні узагальнення... – Я й кажу: вам, перодряпам, легше – крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай! Я начепив окуляри і почав: «Жилибули двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою. Бо: Перший купив автомашину «Москвич». А другий купив веломашину «Метеор». Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!» – Шедеврально! – вигукнув Цезар Амвросійович. – Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їйправо, люблю! – Я той... не літератор. Я літпрацівник. – Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям! І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор». – За доблесні художні зусилля! – урочисто сказав Цезар Амвросійович. – І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг! – Романтика... – Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд! Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі». – Тримайся за мною, буде легше! – крикнув він. На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то річ – ковтати газ із вихлопної труби!
ДІМ, В ЯКОМУ Я ЖИВУ
Дім цей новий. Швидкопанельний. Тут і потоваришував я з сусідою. Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика. Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда: – А тепер ви давайте! Щонебудь наше, змістовне – про любов! Щощо, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія! Отак і заприятелювали. Бува, сусіда знизу кричить: – Агов! З яким рахунком наша збірна програє? – А звідки ти знаєш, що програє? – Невже виграє? – Ні, програє. – То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше – разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають? Бува, я йому крізь підлогу гукаю: – Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!
Чую: стукгрюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стілліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить. – Спасибі, що розбудив, – сусіда кричить, – бо вчора я прийшов втомлений, як чіп. – Чому? – Та свято ж було! – Яке свято? – День грака. – Аа... Отак і живемо – перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються. Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я – на п’ятому. P. S. – Ну, це вже ти занадто, – сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.
ВИХОВНИЙ МОМЕНТ
– Івасику... Івасику, вставай! – Ух... Ще рано... Спатоньки хочу... – Вставай, бо хлюпну води! – Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок! – Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися! – Бррр... Знову гарячої нема... – Гартуйся! Зубки почистити не забудь! – Емаль стирається... – Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишсявертишся... – А на сорочці... той... чорнила нема? – Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна!
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »