- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (52) »
Вуха шатир – там, мабуть, чорнильні озера.
– Все! Помився! Чистий, аж бридко...
– Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...
– То я думаю... Думаю з пиріжків почати...
– Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...
– Бррр... Що я – маленький?
– Дурненький!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Цукерки з шафи потяг?
– Взяв...
– Не взяв, а поцупив!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Не тягни капусту рукою – виделка є.
– Все! Я пішов!
– А що сказати треба?
– Я більше не буду...
– Більше снідати не будеш?
– А! Дякую за сніданок!
– Стій! Портфеля забув. Забудько!
– Набрид той портфель – зошити, підручники...
– Івасику! Щоб я цього не чула!
– Добре, добре...
– Обережно через вулицю... На зелене світло...
– Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях
чатуватиме...
– Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
– Біжу!
– Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно – кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський – поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
Погладив по голові. І зняв скальп. - Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром. - З анкети: «освіта – висча». - І від стирання грані можуть гострішати. - У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир. - Боєць літературного фонду. - Він був безпощадний у своєму гуманізмі. - – Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт. Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду. – Чув? – дихнув він недільним відпочинком. – Чуув! – відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку. – Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився. – Дурниці! – засміявся я. – Їйбо, повісився! На джинсових штанях... – Плітки! – Чому ж плітки? – втрутилась дама в пенсне. – Нині майже всі мають джинси... – Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав. – Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка. – Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама в пенсне. – Рак... напився... повісився... жах... – пішов схвильований гомін. – Та що ви, люди добрі! – засміявся я. – Він учора по телевізору співав! – Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було... – почулися голоси. – Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме... Хтось почав настроювати транзистор. Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунцясусіду. – Гей! – гукнув я до нього. – Вчора... хаха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганівп’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові. Вибухнув регіт: – Дурниця! Нісенітниця! Брехня! – Чому ж брехня! – почулося контральто дами у пенсне. – У нас на Подолі компанія дошкільнятрецидивістів напала... Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди. – Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
– Товаришу майстер! Їду поступати на заочний. Підпишіть! – Три хаха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри? – Вчитися треба... – Аяяй! Виходить, ти розумний, а я дурень? – Я цього не кажу... – Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна? – Лєрмонтова... – Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг – роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть! – Три хаха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри? – Без знань не можна... – Можна! Відпустки не дам! – Так не ви даєте – держава. – Держава – це ми! – Тобто ви і я? – А ти мені тут філософій не розводь, ти мені тут абстракціонізму не напускай! Іч, воно – держава. Прошарок нещасний! А план хто буде тягти? Бурлаки Шишкіна? – Рєпіна... – Виходить, бурлаки Рєпіна будуть план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг –роби з болванки болт. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Переведіть на першу зміну. У мене курсовий проект. – Три хаха! І під ніс. оце... з конфітюром. В академіки пнешся, а може, навіть у майстри? – Переведіть... – Нікода! Ну, молодьож пішла. Пруть без жодних труднощів. Ні, щоб ото культурно вечір провести, однудругу «торпеду» з майстром прийняти. Розумні дуже! Тільки фізика й лірика в голові. А план хто буде тягти? Папа Римський? Папа Пий з 12ти? – Папа Пій давно помер... – Виходить, папа вмер, а план тягти буде дядя? Зупиняй верстат. Бери терпуг і болванку... І йди, йди, йди..,
– Товаришу майстер! Іду захищати диплом. Підпишіть! – Три ха... хихихи... вибачайте, пальці якось самі в «оце» скрутилися. Даються взнаки пережитки проклятого минулого. Та й буржуазна ідеологія, кажуть, проникає. Їдьте, рідненький, ні пуху вам ні пера! Я завжди казав, що ви далеко підете. Згадали? Йди... йди... йди... Це я побатьківському, в смислі – до осяйних вершин знання...
Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг. – Вас ще слухають! – відгукнулося бюро. – Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика. – Внесок? Час? Адреса? Прийнято!
– Який порядковий номер Діда? – Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба. ... Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли. Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранцябрехунця, щось грюкнуло в двері. – Я – Дід
КОНТЕКСТИ
Погладив по голові. І зняв скальп. - Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром. - З анкети: «освіта – висча». - І від стирання грані можуть гострішати. - У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир. - Боєць літературного фонду. - Він був безпощадний у своєму гуманізмі. - – Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт. Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду. – Чув? – дихнув він недільним відпочинком. – Чуув! – відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку. – Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився. – Дурниці! – засміявся я. – Їйбо, повісився! На джинсових штанях... – Плітки! – Чому ж плітки? – втрутилась дама в пенсне. – Нині майже всі мають джинси... – Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав. – Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка. – Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама в пенсне. – Рак... напився... повісився... жах... – пішов схвильований гомін. – Та що ви, люди добрі! – засміявся я. – Він учора по телевізору співав! – Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було... – почулися голоси. – Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме... Хтось почав настроювати транзистор. Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунцясусіду. – Гей! – гукнув я до нього. – Вчора... хаха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганівп’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові. Вибухнув регіт: – Дурниця! Нісенітниця! Брехня! – Чому ж брехня! – почулося контральто дами у пенсне. – У нас на Подолі компанія дошкільнятрецидивістів напала... Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу. Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди. – Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
ЙДИ!
– Товаришу майстер! Їду поступати на заочний. Підпишіть! – Три хаха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри? – Вчитися треба... – Аяяй! Виходить, ти розумний, а я дурень? – Я цього не кажу... – Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна? – Лєрмонтова... – Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг – роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть! – Три хаха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри? – Без знань не можна... – Можна! Відпустки не дам! – Так не ви даєте – держава. – Держава – це ми! – Тобто ви і я? – А ти мені тут філософій не розводь, ти мені тут абстракціонізму не напускай! Іч, воно – держава. Прошарок нещасний! А план хто буде тягти? Бурлаки Шишкіна? – Рєпіна... – Виходить, бурлаки Рєпіна будуть план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг –роби з болванки болт. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Переведіть на першу зміну. У мене курсовий проект. – Три хаха! І під ніс. оце... з конфітюром. В академіки пнешся, а може, навіть у майстри? – Переведіть... – Нікода! Ну, молодьож пішла. Пруть без жодних труднощів. Ні, щоб ото культурно вечір провести, однудругу «торпеду» з майстром прийняти. Розумні дуже! Тільки фізика й лірика в голові. А план хто буде тягти? Папа Римський? Папа Пий з 12ти? – Папа Пій давно помер... – Виходить, папа вмер, а план тягти буде дядя? Зупиняй верстат. Бери терпуг і болванку... І йди, йди, йди..,
– Товаришу майстер! Іду захищати диплом. Підпишіть! – Три ха... хихихи... вибачайте, пальці якось самі в «оце» скрутилися. Даються взнаки пережитки проклятого минулого. Та й буржуазна ідеологія, кажуть, проникає. Їдьте, рідненький, ні пуху вам ні пера! Я завжди казав, що ви далеко підете. Згадали? Йди... йди... йди... Це я побатьківському, в смислі – до осяйних вершин знання...
НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ
Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг. – Вас ще слухають! – відгукнулося бюро. – Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика. – Внесок? Час? Адреса? Прийнято!
– Який порядковий номер Діда? – Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба. ... Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли. Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранцябрехунця, щось грюкнуло в двері. – Я – Дід
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (52) »