мобілізацією — обіцянка. Тверезість. Після капітуляції обмежена до тверезості типу ем, звідси вчорашні останні пляшки вина, де тепер брати вино? Ніде. Переховування, цирк на дроті!

Дим над охопленою вогнем Цитаделлю такий піднесений і прекрасний. Братерські привітання передаємо воякам, котрі б’ються на Гелі, тремким голосом каже радіоведучий, хай живе Польща, ще не вмерла Польща. А все ж.

Піддається.

П’ю ще води, просто з відра, піднімаю сильними плечима, так що черево знову як бубон. Дзеркало. То я, то я, то я.

Ненавиджу це місце. Ненавиджу.

— Анєлько, зроби мені кави! — кричу, крик пробиває мені скроні цвяхами, грубими, як пальці Пилата.

— Кави немає! — терпляче відгукується Анєлька з покою, вчора так само кричала.

Та я знаю, що немає, нащо кричати?

— Ну то бодай чаю мені зроби.

— Нема чаю. Я ще тільки під кухнею розпалюю.

Нащо, нащо, нащо?

— А що є їсти?

— Немає. Треба, щоби пан пішов та й купив. Хліб у Мировській дають, за тридцять ґрошів кілограм, дають по четвертині.

Мурчить Анєля, мурчить із кухні, з маленької кухні в тому маленькому помешканні, де ще одну кімнатку винаймають, кімнатку, в якій смердить стара жінка, смердить запахом приготування капусти і цибулі, хоч вона вже принаймні місяць, як не більше, ні цибулі, ні капусти не готувала, але все одно смердить, а може, там тільки має смердіти капустою і цибулею, або потрохами має смердіти, і я сам собі визначаю ті запахи, вигадую їх собі, щоби тільки зібратися з духом?

Вийти в місто, треба вийти в місто. Вийти з цієї оселі та й не повернутися. За вікном — дощ, зусман. Повернутись у ванну. Голитися чи не голитися? Голитися, в холодній воді? А все ж голитися. Причесатися. Але без брильянтину, хоча брильянтин є, у баночці на полиці, але не час тепер для брильянтину, воєнний час, тому тільки гребінь, щоб не ходити стрепіхатим. Потім аспірин, дві штуки. Також закінчується. Тоді майка, кальсони, шкарпетки. Тоді вдягаю грубий тартановий піджак, під нього — теплий пуловер. Капелюх. Шалик. Пальто ще не беру, не час іще для пальта. Цього не вистачає, не вистачає. Твід утримає тепло, але не вистачає. Вбрання, воно для того, щоб показати, що я неабихто, а таки неабихто. Щоби вберегло від розпадання світу, щоб нагадувало, що я — то не абихто.

Я то я. Я Константи Віллеманн, люблю автівки та елегантний одяг, не люблю коней, мундири і невдах. Я — то вам неабихто. А все ж.

Але то пусте, пусте, пусте. Дивлюся на себе в дзеркало, то я, то я, а світу вже немає, і в тому світі я вже не я, а якщо навіть я, то, мабуть, абихто. Навіть у дорогому одязі, у дорогих черевиках. Абихто. Та власне.

Виходжу. Двері за мною погірдливо замикаються. Двері за мною, ті старечі двері, Анєльчині двері, не мої двері, але мого притулку. Виходжу. Не повернуся. Не знаю ще, куди піду, але сюди не повернуся.

Вийшов, місто не моє. Шибок у вікнах не було, а де були, то позаліплювані навхрест папером, віконні хрести святого Андрія, на тих хрестах життя наше розіп'яте, але частіше там лише сліпий дикт і чорні очниці виламаних фрамуг і вибитих шибок. Крамниці позамикані, забиті дошками або розграбовані, замість крамниць торг іде просто на вулицях, люди все продають: англійські чоботи для верхової їзди, гребінці, лампи та їжу за цінами, за які варто би розстрілювати. І які люди: підваршавські перекупки, котрі бозна-звідки той товар і беруть, вишукані панії, бандюки, шахраї, шпана. Суспільство розійшлося, ні елліна ні юдея, ні дами ні курви, ні професора ні злодія. Товар з обнесених крамниць, товар із грабунку чи звичайного мародерства або й власні хутра, старий світ поплив, викладений на вулиці на газетах і картонках, поплив порядок речей, ніби розтоплена крижинка, хутра, перенесені холодного жовтня з власних шаф на вулицю, з вулиці — у чужі руки, баба намагалася продати кавалерійське сідло, з чийого коня здерте, з-під якої дупи висмикнуте, та й нащо комусь уланська кульбака? Хіба нап’ясти собі на плечі та й возити в нім німців по вулицях.

Ще розстріляють.

— Вас за те розстріляти можуть, жіночко, — кажу.

— Як ти, пане, не купуєш, то йди собі, пане!..

То я й пішов. Як добре, що я маю гроші, а таки маю, бо мудрий. Тому насамперед іду собі, такий мудрий, іду собі Крохмальною. Жидки так і в’ються переді мною, хочуть мені все без решти продати за долари і золото, квапляться і бояться, ніби холери, а я йду, на жидків навіть не дивлюся, йду до Галі Мировської купити хліба, солонини, яєць. Половину крамниць облягають. Ціни шалені, кілограм хліба коштує злотий сімдесят. Хліба з роздачі магістрату по тридцять ґрошів уже немає, уже весь розійшовся. Треба за ринковою, щоб краще, ніж у жидів. Беру кілограм. Окрім хліба купую плящину квасного молока, плящина паршива, обв’язана мотузкою, кожному охочому перекупка з банки наливає молока за десять ґрошів, плачу, до чорта все, плюгавими губами, притискаючи їх до шийки пляшки, п’ю, то допоможе.

Не допомогло. У баби є шоколад, серед війни, дванадцять злотих за плитку. Дванадцять! Узяв для Юрчика за три злоті, баба брудними лапами абияк відламує, загортає в газету.

Поклавши їжу до теки, бо ж не буду носити сітки в руках, ніби якась служниця, йду далі. Як мати гроші — то все на світі для людей, все можна пережити.

А я маю. Іще в серпні, за тиждень до мобілізації, вичистив рахунок у РКО^[2], мав там небагато, але то таки було щось, то я все й вичистив, отакий я завбачливий, отакий мудрий, купив золото за лихварськими цінами, але ще передвоєнними, купив долари — і тепер маю, і Геля теж має за що Юрчика нагодувати, і думав про це, минаючи вогник під РКО, зумисне додав собі дороги, щоб на цей вогник аж до філармонії продивитися, по п’ятдесят злотих за раз видають, люди дивляться одні на одних вовками з-під капелюхів, і в тих поглядах: санація, злодії, упосліджені полковники, де наші, де мої гроші!

А я маю. Бо я собі мудрий, а люди — ідіоти.

Бо ти мудрий, а люди — ідіоти.

А дороги собі накинув іще й тому, що востаннє в РКО був разом із полковником і майором Томашевським, заступником і ротмістром Хохлом з ескадрону кулеметників, у день капітуляції, але ще до оголошення, Томашевський отримав Virtuti, Хохол — теж Virtuti, а я за ніщо дістав Хоробрих, то ми були в РКО, в підземеллях, я тактовно тримався позаду, не озивався, бо там генерали: Роммель, Кутшеба, Токаревський. Стоять вони гуртом над мапами, курять цигарки: переможені, доведені до капітуляції, розбиті. Просрали Польщу, але стоять над мапами, зашпунтовані по самі шиї, срібні комірці, генеральські пістолетики в маленьких кобурах на дупі, дамські шістки чи сімки, якраз