такі, щоби шмальнути собі в чоло, але якось жоден із них не шмальнув, хоча віддали все, що тільки могли віддати, а не якийсь там ґудзичок від плаща.

Наш полковник гадав собі з начальником штабу Роммеля, так, питання капітуляції вирішене, а я мав чимале бажання дістати пістолет і повідстрілювати всі ті генеральські голови, одну за одною.

А сьогодні вже ні сліду генералів, тільки люди стоять під вогником, щоб дістати свої п’ятдесят злотих.

З їжею в теці йду до Європейської, до «Лурса», послухати, що там кажуть. Що думають, що белькочуть, як стукотять щелепами, ніби прохачі своїми черепками об тротуар. Але що там, іду, до «Лурса» йду, аби ще трохи відтягнути те, що настане потім. Зрештою, сорок дев’ятий день тверезості типу ем.

Заходжу. Всередині неймовірна тиснява, більшість — офіцери. Частина вдає, ніби вони — то зовсім не вони, але дрібна офіцерськість їм на пиці написана ще здалеку, на пиці, не на пиках, бо всі вони мають одну дрібноофіцерську пику, полковницьку, майорську, капітанську, панове шляхта, так добре їм та поголена пика виглядала над бляшками емблем на високих комірцях, прикрита лакованим козирком шапки, а зараз сумовито стирчить на худих чи товстих шиях, над брудними комірцями цивільних сорочок, над сірими чи коричневими вбраннями, які вони бозна-звідки й дістали. Довготелесий Калінський в одязі, знятому з якогось карлика, так що рукави закінчуються на півдорозі від ліктя до зап’ястя, далі видніється білий слід від годинника. Товстун у куті розтягує своїми товстими грудьми лацкани піджака, на вигляд ніби добра кишка смаженої кров’янки, на череві сорочка ледве сходиться, в рівних еліпсах між ґудзиками проступає тіло, схоже на волохате тісто.

Інші — в мундирах, чи радше напівмундирах, цивільні піджаки і польові бриджі, плащі військові, але увінчані капелюхами. Ці не мають ховатися, то модлінці. Та й від кого, зрештою, ховатися, німців тут немає, німці по кав’ярнях не ходять.

Усі вочевидь хочуть бути зі мною запанібрата. Не тому, що хочуть бути запанібрата саме зі мною. Тут усі запанібрата, вони ж гадають, що я належу до тих їхніх «усіх».

І думають: що Франція. Що уряд Сікорського, що Ридз інтернований, що санація те, санація се. Клінічний ідіот за столиком біля вікна просторікує, що Польща має набути духовної форми, стати державою духу і з духу народитися наново, країною без нерівності та без переслідувань, країною світлих людей, об’єднаних любов’ю до добра, краси, поступу, Бога, справедливості та приязні.

І, звичайно, до анісових цукерок. Я собі так гадаю, що там іще мають бути анісові цукерки, трояндовий лікер і шаровий кокаїн. Вибираю столика в іншому кінці зали, бо інакше точно заїхав би йому в рило, в іншому кінці зали, зрештою, над пляшкою горілки сидять Рудзік із Маліновським, і до них я підсідаю.

А вони свої. Реєструватися чи ні? Позавчорашнє оголошення Кохенгаузена читав? Читав. Учора були прізвища від а до ка. Завтра — від ель до зет. Рудзік каже, що не піде. Маліновський вагається, але радше також ні. Якщо вже зареєструється хтось — то не буде на те ради, відправлять у табір. А може, не відправлять? А проте: Франція, Франція, Франція, бити німців.

— Ви їх ще не набили за три тижні? — питаю. — Мало вам було?

А вони своєї. Санація та й санація, покарати і поквитатися.

— Кого карати хочете? — питаю. — Маршалка? На могилу йому насците?

— Не вийде, там охорона стоїть, — поважно відповідає Рудзік.

А вони не слухають. Слухай же, Костику, маршрут простий, до Кракова так і так, а з Кракова на Будапешт отак і так, а через Татри на лижах можна так і так, або інакше — знову так, а в Будапешті навіть якщо інтернують, то там, здається, дуже допомагають у міністерстві гонведів, міністр Барта допомагає, тому якщо навіть інтернують, то зразу відпустять, а якщо відпустять, то так або сяк до Констанци, звідти на якесь судно і на Середземне море, і до Марселя, а там уже нова армія, союзник дає нам танки, все нам дає, німця будемо бити, будемо бити більшовика, усіх будемо бити, за вашу свободу, ура, на Берлін, от які ми є! Віват! Віват!

— А якби мав нам дати, то не було би легше дати в серпні? — питаю.

А вони дивляться на мене злими очима з-під насторожених брів, і я зупиняюся, чи вони вже хочуть кинути мені те слово, чи ще ні, але дивляться, а я бачу їхні очі, ніби вікна, навхрест заклеєні смугами паперу. Хочуть кинути, так і кортить їм, але не кидають, бояться, бо життя і без того важке, аби до його вагот іще товариські суди додавати. Тому ні.

Рудзік дістає газету.

— Що то? — питаю.

Рудзік знизує плечима. Ну бо що то має бути? Новий «Кур’єр Варшавський». «Кур’єра Варшавського» вже немає, немає його, бо старий, може, й був, а тут прошу — перший номер. На першій сторінці: «Важливі пояснення стосовно подій, котрі передували німецько-польському конфлікту». Поруч: «Черчиллізм. Цікава стаття Бернарда Шоу». Проглядаю колонку. Францішек Совінський. Не знаю. Мабуть, псевдонім: боїться, хлопчисько, що йому тепер ніхто руку не подасть, бо перед німцями вислуговується.

За наш столик підсідає гість у плащі, з Рудзіком ручкаються, ніби старі товариші. Зразу видно: офіцер, суцільні офіцери.

Дивиться на мене. Низенький, живіт круглий, ніби м’яч, а лице худорляве.

— Моє прізвище Калябінський. Я полковник.

І простягає лапу. Ну, я її й потискаю.

— Мене звати Віллеманн. Я пияк, — відповідаю.

Сміються обоє, Калябінський і Рудзік.

— Підпоручник у нас такий жартівник, — каже Рудзік, аби той сраний полковник ані на секунду не мав враження, що балакає не з офіцером, хоча з очевидно що молодшим і резервним, але таки хто офіцер, той офіцер.

— Пан полковник також зі Шльонська, — додає.

— Із Сосновця, — виправляє Калябінський. — То ви, пане, шльонзак?

— Ні, — заперечую, — варшав’янин. Просто народився на Шльонську.

Більше не дражниться, на щастя, не дражниться.

— Ми в страшних боях були на Шльонську, — каже він ніби не до мене, ніби в простір. — І звідтоді весь час. А ви, пане, воювали?

Дивлюсь на нього так, щоби він бачив мою нехіть.

— Лише по шинках з альфонсами, коли якась курва задарма давати не хотіла, — відповідаю.

— Ой, та пан Віллеманн бився в дев’ятому уланському, — невпевнено сміючись, квапиться пояснити Рудзік.

І наливає Калябінському келишок. Той перехиляє.

— Я оце смішну штуку згадав, — каже, ніби миттєво розпалений горілкою, але відразу притишує голос. — Були ми якось у такому містечку, Стопниці, там самі жидки живуть, і їде собі автобус, а в ньому повно