- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (66) »
Тепер я щодня приїжджаю на авіабазу й ховаюся від світу за броньованими дверима командного центру, звідки коригую траєкторії супутників та космічних кораблів. Тепер мої друзі не літери й текст, а цифри і формули. Не філологія і відеозйомка, а математика і фізика. Однак двадцять років стажу просто так забути не можна, і буквально за два-три місяці я став помічати, що мені гостро не вистачає текстів. Потреба писати, сформована за два десятки років журналістики, давалася взнаки, і я став писати. Я писав коротенькі репортажі, невеличкі художні замальовки про нову роботу, про своїх нових колег, зокрема про мою напарницю Франческу та командира бази полковника Вескотта.
Скучаючи за читачами, я почав показувати ці нотатки друзям і знайомим, і абсолютно несподівано для себе після перших двох оповідань отримав прохання продовжувати. Мої друзі з цікавістю стежили за пригодами смішної, на перший погляд, сицилійки та суворого, як на перше враження, командира бази.
За півроку цих оповідань назбиралося на книжку. Проте, коли я спробував упорядкувати свої короткі історії, книжка стала більше схожа на клаптикову ковдру, аніж на якесь серйозне чтиво. Бачите, весь фокус у тому, що мої герої — живі люди, і в житті часто чинять геть не так, як би мені, письменникові, хотілося. Я очікую від них одного, а вони, на зло мені, роблять геть інше! Я хочу, щоб ми з напарницею в книжці були схожі на Бетмена та Жінку-Кішку, а в житті нагадуємо радше Тарапуньку й Штепселя. Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк — це я, а Карлсон — моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків. Я, буває, часто сварюсь і серджуся на своїх героїв, а вони чхати хотіли на мої письменницькі амбіції, поводяться собі як хочуть і роблять усе, що їм заманеться.
Тому те, що ви прочитаєте в цій книжці, — цілковита й беззаперечна правда, з поправкою на легкі спроби автора не втратити власного обличчя й надати подіям хоч краплину правдоподібності, оскільки те, що відбувалося насправді, виглядало так тупо, що мені соромно було б таку книжку і в руках тримати.
Отже, почнімо спочатку.
Моя напарниця — сицилійка. Її батьки емігрували сорок років тому з провінції Аґрідженто і, як усі італійці, зберегли в США шматочок своєї батьківщини. Коли ми познайомились, вона швидко вивчила моє ім’я на український манер «Андрій», а коли дізналася, що в мене є ще й бурят-монгольське ім’я Dorje, то прочитала його як Джорджіо. Так це ім’ячко до мене й прилипло. Так що тепер я Джорджіо. Усі мене так кличуть. Але якщо Франческа сердиться, то кличе мене «Андрій». Отож якщо почуєте від моєї напарниці «Андрій» — вважайте, що я в халепі.
Від Франчески я дізнався, що: — справжня сицилійська піца робиться з риби й морепродуктів; – корж на піцу має бути такий тоненький, щоб крізь нього можна було дивитися фільми; – піцу можна зробити з чого завгодно, але пепероні в піцу додають тільки американці; – справжня паста (макарони) — та, що зробила власними руками її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – справжні соуси до пасти — ті, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – справжнє песто (хоч на Сицилії песто не вельми популярне) — те, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – антіпасто — самостійна страва, і це не обов’язково салат. Це може бути набір сирів, ковбас та овочів. І подається він перед основними стравами; – зазвичай сімейний обід у вихідні триває годин шість і плавно переходить у вечерю; – нормальна людина повинна за день випивати по два літри вина; – це нормально, коли сицилійка з восьми годин робочого часу безперестанку говорить сім з половиною, витрачаючи півгодини на те, щоб віддихатися; – якщо ви не знаєте, що таке «аранчіні», то жодна пристойна сицилійка або сицилієць з вам не розмовлятиме взагалі (я й тепер доволі приблизно знаю, що воно таке, однак це не заважає моїй напарниці говорити безперестанку сім з половиною робочих годин); – взувати на роботу «шпильки» — це нормально. Байдуже, що місце роботи — військова база (латиноамериканські дівчата вбирають до шпильок ще й сукні зі стразами); – італійська мова дуже експресивна і нею дуже кльово лаятись (щоправда, я не зміг вимовити жодної лайки); – розповідь усіх італійців про початок життя в США завжди (ЗАВЖДИ!!!) починається однаково: «Я приїхав (мої батьки приїхали) з одним (двома) доларами в кишені»; – у всіх незрозумілих ситуаціях треба плакати (байдуже, чоловік ти чи жінка). Я називаю напарницю Чессіна, як зменшувально-пестливе від повного імені. Якщо чесно, то я сам його вигадав і не впевнений, чи взагалі є така форма. Але звернення дівчині сподобалось, хоч так звертатися до неї дозволено тільки мені. Наш суперінтендант [1] Сара МакКарті кличе її деколи «Ческа». На відміну від «Чессіни», така форма де‑не-де використовується в Європі. Окремо Франческа ненавидить похідне «Чіззі»: «Собаче прізвисько!» — бурчить дівчина, коли її хтось намагається так назвати. Так її звуть старші брати, коли хочуть позлити. Зазвичай же я звертаюсь до неї «bambina» (дитина) або «ragazza» (дівчинка). А ще моя напарниця схожа на підлітка. Причому натурально схожа. Франческа невисока, має широко розкриті великі й жадібні до знань очі, весь час усміхається. І не ходить, а бігає. І навіть не бігає, а підстрибує. На ранкових летючках Франческа малює на документах НАСА метеликів (має спеціальну ручку з п’ятьма кольорами), а після летючок, коли ми очікуємо на свої кейси (щоденні завдання), аж пританцьовує на місці з нетерпіння. І голос. Голос — ось головна біда Франчески. Тонкий і високий. Навіть не підлітковий, а дитячий. Може, причина у зв’язках, може, в розмірі легенів, я не знаю. Але в моєї старшої дочки й то голос нижчий і доросліший, аніж у Чессіни. Через це напарниця часто потрапляє в різні смішні ситуації. Коли Франческа у свій перший робочий день зайшла на КПП, черговий солдат лагідно на неї подивився й спитав: — Привіт, маленька, ти до кого? — сицилійка, котра була ще не знайома з місцевими порядками, замість того, щоб назвати своє прізвище, підрозділ і поставити відбиток пальця на спеціальний сканер, пропищала: — Я до Джона Баррела в командний центр! — Секунду! — солдат узяв слухавку й сказав: — Дитина до Баррела, оформлюю
* * *
Моя напарниця — сицилійка. Її батьки емігрували сорок років тому з провінції Аґрідженто і, як усі італійці, зберегли в США шматочок своєї батьківщини. Коли ми познайомились, вона швидко вивчила моє ім’я на український манер «Андрій», а коли дізналася, що в мене є ще й бурят-монгольське ім’я Dorje, то прочитала його як Джорджіо. Так це ім’ячко до мене й прилипло. Так що тепер я Джорджіо. Усі мене так кличуть. Але якщо Франческа сердиться, то кличе мене «Андрій». Отож якщо почуєте від моєї напарниці «Андрій» — вважайте, що я в халепі.
Від Франчески я дізнався, що: — справжня сицилійська піца робиться з риби й морепродуктів; – корж на піцу має бути такий тоненький, щоб крізь нього можна було дивитися фільми; – піцу можна зробити з чого завгодно, але пепероні в піцу додають тільки американці; – справжня паста (макарони) — та, що зробила власними руками її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – справжні соуси до пасти — ті, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – справжнє песто (хоч на Сицилії песто не вельми популярне) — те, що зробила її мама. Усе інше — сурогат і отрута; – антіпасто — самостійна страва, і це не обов’язково салат. Це може бути набір сирів, ковбас та овочів. І подається він перед основними стравами; – зазвичай сімейний обід у вихідні триває годин шість і плавно переходить у вечерю; – нормальна людина повинна за день випивати по два літри вина; – це нормально, коли сицилійка з восьми годин робочого часу безперестанку говорить сім з половиною, витрачаючи півгодини на те, щоб віддихатися; – якщо ви не знаєте, що таке «аранчіні», то жодна пристойна сицилійка або сицилієць з вам не розмовлятиме взагалі (я й тепер доволі приблизно знаю, що воно таке, однак це не заважає моїй напарниці говорити безперестанку сім з половиною робочих годин); – взувати на роботу «шпильки» — це нормально. Байдуже, що місце роботи — військова база (латиноамериканські дівчата вбирають до шпильок ще й сукні зі стразами); – італійська мова дуже експресивна і нею дуже кльово лаятись (щоправда, я не зміг вимовити жодної лайки); – розповідь усіх італійців про початок життя в США завжди (ЗАВЖДИ!!!) починається однаково: «Я приїхав (мої батьки приїхали) з одним (двома) доларами в кишені»; – у всіх незрозумілих ситуаціях треба плакати (байдуже, чоловік ти чи жінка). Я називаю напарницю Чессіна, як зменшувально-пестливе від повного імені. Якщо чесно, то я сам його вигадав і не впевнений, чи взагалі є така форма. Але звернення дівчині сподобалось, хоч так звертатися до неї дозволено тільки мені. Наш суперінтендант [1] Сара МакКарті кличе її деколи «Ческа». На відміну від «Чессіни», така форма де‑не-де використовується в Європі. Окремо Франческа ненавидить похідне «Чіззі»: «Собаче прізвисько!» — бурчить дівчина, коли її хтось намагається так назвати. Так її звуть старші брати, коли хочуть позлити. Зазвичай же я звертаюсь до неї «bambina» (дитина) або «ragazza» (дівчинка). А ще моя напарниця схожа на підлітка. Причому натурально схожа. Франческа невисока, має широко розкриті великі й жадібні до знань очі, весь час усміхається. І не ходить, а бігає. І навіть не бігає, а підстрибує. На ранкових летючках Франческа малює на документах НАСА метеликів (має спеціальну ручку з п’ятьма кольорами), а після летючок, коли ми очікуємо на свої кейси (щоденні завдання), аж пританцьовує на місці з нетерпіння. І голос. Голос — ось головна біда Франчески. Тонкий і високий. Навіть не підлітковий, а дитячий. Може, причина у зв’язках, може, в розмірі легенів, я не знаю. Але в моєї старшої дочки й то голос нижчий і доросліший, аніж у Чессіни. Через це напарниця часто потрапляє в різні смішні ситуації. Коли Франческа у свій перший робочий день зайшла на КПП, черговий солдат лагідно на неї подивився й спитав: — Привіт, маленька, ти до кого? — сицилійка, котра була ще не знайома з місцевими порядками, замість того, щоб назвати своє прізвище, підрозділ і поставити відбиток пальця на спеціальний сканер, пропищала: — Я до Джона Баррела в командний центр! — Секунду! — солдат узяв слухавку й сказав: — Дитина до Баррела, оформлюю
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (66) »