перепустку.

Пропустивши повз вуха «дитину», Франческа стала терпляче чекати, коли її пропустять на її ж робоче місце. Через десять хвилин прийшов старший офіцер Баррел і довго не міг зрозуміти, чому йому дали для заповнення форму перепустки для членів родин службовців.

— То хто до мене прийшов? Яка дитина? — допитувався багатодітний Баррел, хоч викликові не здивувався, бо кожне з його п’яти дітей теоретично могло провідати батька у своїх справах.

— Оця, — солдат показав на Франческу, що чемно сиділа на стільчику, теліпаючи ногами й надимаючи бульки з рожевої жуйки.

Узагалі, надимати жуйкові бульки — одна з її улюблених забав. Як і ліпити ті жуйки де попало. Мене, якщо чесно, це трохи дратує, і тому я тримаю на робочому місці ніж і серветки. Щойно напарниця десь зникає з кабінету, я відколупую всі ті жуйки, які вдається знайти. Була ідея наліпити їх напарниці на монітор, або ще краще — викласти з них її портрет, але я ніяк не наважусь, бо скульптор з мене ще той.

Баррел подивився на дівчину, гмикнув і покликав її.

— Вона в нас працює, — пояснив солдатові і, звертаючись до Франчески, сказав: — Підходиш, ставиш великий і вказівний пальці сюди, на сканер. Потім проходиш. Усе ясно?

Солдат, не відриваючи очей, дивився на свій монітор, де після процедури сканування відбитків пальців з’явилося досьє дівчини. У колонці «рік народження» стояли цифри «1992».

Але найсмішніше відбувається у командному центрі під час переговорів з Г’юстоном і нашими Центрами контролю місій на Флориді і у Вірджинії.

— Cі-Ті, це Г’юстон!

— Г’юстон, Сі-Ті слухає! — відповіла Франческа в мікрофон мультяшним голосом.

Настала довга пауза.

Нарешті, з Г’юстона долинуло:

— Дитинко, а з дорослих у приміщенні хто-небудь є?

Почувши солодке сюсюкання жіночки з Центру Джонсона, всі присутні в командному центрі зареготали.

— Я доросла, я тут працюю! — роздратовано прошипіла італійка.

— Гм… е-е-е-е… Назвіться, будь ласка!

— Оператор Сі-Ті, зміна A, Франческа, — сказала Франческа.

— Секунду, — Центр Джонсона від’єднався.

У командному центрі гиготіли. Франческа сиділа червона, мов буряк, і зла, як свіжий хрін.

— Сі-Ті, це Г’юстон!

— Так!

— П… пробачте… — було чути, як у головному центрі контролю давляться сміхом. — Прийміть, будь ласка, кейс на корекцію…

— Прийняла, дякую!

— Д… дякую вам! — Г’юстон поспішив відімкнутися, мабуть, не в змозі стримувати сміх.

Відтоді Г’юстон кличе Франческу не інакше, як Tweety Bird ^[2], бо її голос один в один нагадує цвірінькання цієї мультяшної пташки.

* * *

Ми з Франческою — оператори корекції траєкторій Центру керування польотами. Водимо по орбітах сателіти й космічні кораблі. Наш командний центр розташований не в Центрі Джонсона у Г’юстоні, що в Техасі, і не в Центрі Кеннеді на мисі Канаверал, що у Флориді. Ми перебуваємо на одній авіабазі в Новій Англії. Командує базою бравий вояк, полковник Френк Норман Вескотт.

Оскільки ми з Франческою працюємо недавно, то маємо наставника. Він же янгол-охоронець, він же нянька й вихователь. Звати нашу няньку професор Рассел.

Навчання в нас відбувається як у буддійській школі Дзен — у формі діалогів Вчителя та Учнів:

— Ви знаєте, що буде з супутником, якщо ви введете неправильні координати й натиснете кнопку запуску двигунів?

— Знаю. Його закрутить по вектору впливу найбільшої сили, і якщо сателіт не зійде з орбіти, то його крутитиме так, що вирівняти буде неможливо. А якщо сила буде достатньо велика, то апарат може просто розірвати.

— І нас покажуть у новинах!

— І мене також. І полковника Вескотта. Та навряд чи він буде радий. Ви впевнені, що хочете повернути ключ і натиснути цю кнопку?

— Зараз у напарника спитаю. Ми готові?

— Цілковитий збіг розрахунків. Можна повертати. Мені вічно не щастить стати знаменитістю.

— Повертай.

— Є!

— Ми готові.

— Хай вам Бог помагає!

* * *

Щодня о шостій ранку на нашій авіабазі проходить церемонія підняття прапора. Прапор піднімають під гімн США, а потім полковник Вескотт виступає з короткою промовою. Більшість його промов — просто збірка афоризмів. Полковника розбирають на цитати, він породив купу відомих на авіабазі мемів.

— Ну що, засранці, приперлись Батьківщину захищати? — так лагідно привітав начальник авіабази, полковник Вескотт, новобранців-контрактників сьогодні вранці.

— Sir, yes, sir!!!

— Моє завдання — зробити з вас, недопалків, нормальних солдатів! Щоб я через якийсь час зміг спокійно віддати за будь-кого з вас своїх дочок, а мій заступник міг оженити на дівчатах, які є серед вас, своїх синів! А тими, хто вже одружений, щоб могла пишатися ваша друга половинка і без проблем відпускати у п’ятницю ввечері в бар! Усім ясно?!

— Sir, yes, sir!!!

— А тепер рівняння на прапор!!!

Мене полковник чомусь з першого дня кличе «кадетом», хоч для кадета я трохи старуватий. Вескотта дуже забавляє те, що раніше я був журналістом.

А ще йому не дає спокою факт, що я член медіа-корпусу ООН і досить часто працював у штаб-квартирі ООН у Нью- Йорку. До такої важливої штуки, як міжнародна дипломатія, полковник чомусь ставиться скептично. Хоч це його суб’єктивна думка.

— Що ти знайшов у тій ООН? — гарячкував, бувало, полковник Вескотт. — Це збіговисько здатне тільки лайно пережовувати!

— Ну, міжнародна дипломатія, безпека, — бекав я.

— Та ну, яка, в сраці, дипломатія? У Раді Безпеки сидять п’ятнадцятеро засранців, які нічого не можуть зробити з Росією.

— Але ж у США теж ж є право вето на противагу Росії…

— Ну на хера нам це довбане «вето»? Сидіти там у Радбезі і перекидатися «вето»? «Вето» мають тільки п’ять країн? Як це?!

— Ну, так було вирішено після Другої світової… І це ядерні держави…

— Після Другої світової? Ти серйозно? Минуло сімдесят довбаних років! Японія та Німеччина — не ядерні держави, але подивись, де Росія, а де Японія з Німеччиною! Зате Індія й Пакистан ядерні держави. І що? Їх у Радбезі нема. Дурня собача та ООН.

Вескотт вважає, що, замість стати бравим солдатом армії США, я змарнував найкращі роки свого життя на журналістику. Однак він не полишає надій зробити з мене людину.

Виходжу на перерву:

— Кадет Васильєв!!! Упор лежачи, разом зі мною!!! Поїхали! — звісно, що на двадцятому разі я здох. Двадцять перший уже не витримав. Після цього:

— Літман! Дай йому