декольте заглядає,

а в місті вічність минає

не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне

й сентиментальне, мов танго,

обжив бароковий янгол –

створіння пухке й безжурне).

І взявши голову в руки,

він крикне собі з розпуки:

«Чого я марную роки?!

Візьму попід руку Юзьку,

піду в пивничку на Руську,

забуду святі мороки!

Забуду святі мороки... »

(То відбита краса не дає нам спокою, як любов, що востаннє махнула рукою).

***

В реторті вариться коктейль –

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова, –

в реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я – Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли по буднях ти пройдеш, –

чи ж обійдешся без подряпин?

Коли в букетах подаєш

надії, від сльоти продряглі,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш – на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смарагдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова олжі – поза устами.

І павутинки наших душ

знайдуть свою першооснову,

немов пелюстки наших руж –

розкриються цнотливо знову:

«Це ти?» – «Це я, твій сум і щем... »

(oh, yes, my baby!) –

я загорну тебе плащем,

немов на небі...

(Перед нами суцвіття схиляються в тиші, то які ж вони в небі, коли й тут найясніші?.. )

***

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила –

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

між ренесансом і бароко...

Я стужився. О подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю, про утому;

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому...

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за стиглі вишні

рве із неї грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Ах, на Ринку – всі спокуси світу...

там таке побачиш – не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам'яницю?

Чи й сама вона закам'яніла,

і тепер стоїть собі – Діана!

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, леле, дана-дана!..

***

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик –

теплий спалах.

І тоді ми знову (й знову)

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

і крадеться вслід за нами

може, туга, може, фуга...

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось

навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике...

(Між землею і небом ходили поет і блудниця, був на ньому позичений фрак, а на ній – реп'яхата спідниця... )

***

Братове, до вогню мене прийміть,

подайте хліба чесний почастунок –

я йду давно, а клич нічних вістунок

мертвить і воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,

я став недоторканний, мов цілунок.

Утома – на плечі моєму клунок,

і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,

збирати мед і стригти череду,

додаючи рублі та мозолі.

По гострім путівцю, мов по мечу,

до ваших жител радісно прийду

і невблаганну зірку засвічу...

***

Він дуже полюбляв старе каміння,

розбитих веж і мурів кольори

і зелень, що доцільно, мов проміння,

все пнеться крізь каміння догори.

Тому збирав колекцію із вражень

від замків, підземель, монастирів,

уламків, сходів, келій та дворів

і слухав, що каміння врешті скаже...

Але воно мовчало, і тоді

він схлипував, кривив нервовим ротом

і сльози розсипав по бороді.

В ту мить він був блаженним ідіотом,

що камінь клав на розі всіх надій,

сорочку і чоло заливши потом.

(Ті роки даленіють, ніби притчі,

та хто солодші спогади нам витче?.. )

***

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, –

всі радощі світу злетіли до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином – на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.