(Ті роки віддаляються помалу...

Будиночок був близько від вокзалу).

– Друзі, – з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, – поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас, прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?

– Я написав справжнього травневого вірша, гадаю, він буде доречним, – оголосив Хомський. – Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.

Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:

Цвітіння дерев найніжніша пора,

найвище зусилля краси і добра,

як чуйно ступаю в зелену країну,

де соком дощів пахне тепла кора...

– Непогано, – перебив йому Мартофляк, – але це не твоє, а Андруховича. Раннього.

І всі голосно заплескали в долоні.

ВЕСНЯНКА ДО СНУ

Цвітіння дерев найніжніша пора –

найвище зусилля краси і добра...

Як чуйно ступаю в зелену країну,

де соком дощів пахне тепла кора!..

Це все ще присниться: і ці дерева,

і сповнена росту зірчаста трава –

і вчора, і нині, і завтра, і вічно

дерев біле сяйво на землю сплива...

А злива вночі – то висока вода,

то пружних стихій ошаліла хода,

і світ на світанку побачиш, мов тайну,

з якої спадає завіса бліда...

І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:

– Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?

– Розумієте, – набрався духу Хомський, – ми його любимо.

– Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина; только с выражением. Про любовь, а?..

І Хомський не змигнувши оком почав декламувати.

***

А це така любовна гра:

кружіння, дзеркало і промінь! –

ти все одно підеш за грань,

у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння!.. Ніби й неспроста

миттєвий дотик (чудо стику!) –

на луг життя і живота

покласти б руку, теплу й тиху...

Ми надто близько – марний знак;

той запах Єви – не інакше!

Ми двоє в дзеркалі, однак

усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж –

розвалиться хистка будова.

Ти в чистий спомин перейдеш,

слонова кість, роса медова...

СТИХІЇ

Мадригалик

По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.

Холодна перепона. Тож мета

втікає від зарюмсаних корівок,

а зостається творення хвоста.

Коли, розбивши камінь, з порожнечі

ти витвориш, мов іскру, чистий шал,

Вона тобі – рожеві нігті в плечі.

Се – у вогні розжарений метал.

Але коли ти – Майстер, то з металу

ти витнеш золоті кружала зір

і понесеш її, легку й повсталу,

і се – стихія леткості: ефір.

ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ

Сьомий номер їде в бік Личакова,

проз Петра й Павла до кладовища.

Ти яснієш, мов корона макова,

і на мене світить зірка віща.

Антикварно рейками вистукує

у заметах білих, як у плесах,

сьомий наш притулок на колесах,

і замерзле слово стало мукою.

Попри піших з пізніми собаками

опівнічно котимось окремо,

потойбічні лампи, наче бакени,

ми холодні вікна вперто тремо,

ніби щось одне удвох побачити

хочемо й не встигнемо сьогодні:

сніг іде, щонайбіліші башти,

шкіряна гармошка між вагонів...

І немов над коліями долі я

б'юсь чолом. Невчасна й непозбутня!

Два життя, розімкнутих, мов колія,

і лютнева ніч, як темна лютня.

Може, й не від того, що погойдує,

на кінцевій стане трохи гірко:

щось велике діється з погодою.

Сходимо на землю, пасажирко...

ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп'яхами

і скалка на щоці

і скалка

на щоці

(До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом нависли плантації квітів... )

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

… І хоча все золото світу не варте твого мізинця

і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади

губи твої холодні наче прозорі вінця

яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки

сповита в них і забута допоки живеш сама

вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки

солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво

ось його зимне плесо між двох берегів як між пут

поки з лози постанеш уже не вином а оцтом

скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги

злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь

ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге

і лишить губам болючий незнаний новий вогонь...