— То де ж ви познайомилися?
— На вечірці
— На вечірці Коли?
— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, у французькому стилі. Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.
— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.
— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?
— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?
Він стомлено повернувся до неї.
— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.
Джинні трохи подумала.
— Мабуть, вона була зайнята.
— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.
— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.
— Атож-бо, чорт забирай.
Джинні усміхнулась.
— До речі скільки ви були знайомі — поцікавилася вона.
— Достатньо довго.
— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше?
Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?
— Ні.
— Божечки! Коли ви їй жодного разу не телефонували і не…
— Господи, та я ж не міг!
— Чому це? — здивувалася Джинні.
— Мене не було в місті.
— Он як? А де ви були?
— Хто, я? В Огайо.
— Мабуть, у коледжі.
— Ні. Кинув.
— Тоді в армії?
— Ні. — Брат Селени постукав себе по грудях рукою з цигаркою. — Годинник, — пояснив він.
— Тобто серце? — уточнила Джинні. — Що з ним?
— Щоб я так знав, що з цією бісовою штукенцією. Мав ревматизм у дитинстві. Чорт, як же в мене боліло в…
— А чи не треба вам кинути палити? Тобто коли погано з серцем, палити не можна, хіба ні? Лікар казав моєму…
— Вони вам таке розкажуть… — відмахнувся брат Селени.
І Джинні на хвильку припинила наступ. На дуже коротку хвильку.
— Чим ви займалися в Огайо? — спитала вона.
— Я? Працював на бісовому авіазаводі.
— Справді — здивувалася Джинні — І як, сподобалося?
— Сподобалося? — передражнив її він. — Був у захваті. Обожнюю літаки. Вони ж такі гарні!
Джинні вже зайшла надто далеко, щоб ображатися.
— Скільки ви там працювали? Тобто на авіазаводі.
— Господи, та не знаю я! Років зо два, зо три. — Він підвівся і підійшов до вікна. Подивився на вулицю, почухав спину. — Тільки подивіться на них. Чортові бовдури.
— Хто? — не зрозуміла Джинні.
— Не знаю. Будь-хто.
— У вас знову кров з пальця потече, коли триматимете його так, — сповістила його Джинні.
На диво, він прислухався: поставив ліву ногу на диван біля вікна і поклав на неї поранену руку. Але погляду від вулиці не відвів.
— Вони всі прямують до бісової призовної комісії. Ми скоро з ескімосами воювати станемо. Знаєте це?
— З ким? — перепитала його Джинні.
— З ескімосами… Та прочистіть вуха, на бога.
— Але чому з ескімосами?
— Не знаю. Звідки мені знати, чорт забирай? Цього разу підуть усі старі. Ті кому близько шістдесяти. Братимуть лише тих, кому близько шістдесяти, лише їх. Просто знизять навантаження, і все. Це не складно.
— Вам у жодному разі туди йти не доведеться, — нагадала йому Джинні, не маючи на увазі нічого, окрім правди, але розуміючи — ще до того, як закінчила речення, — що каже щось погане.
— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву ногу на підлогу. Трохи прочинив вікно і кинув цигарку вниз, на вулицю. Потім йому набридло так стояти, і він повернувся до Джинні. — Агов. Зробіть мені послугу. Тут один хлопець прийде, то скажіть йому, що я буду готовий через пару секунд, гаразд? Мені поголитися треба, бач… Гаразд?
Джинні кивнула.
— Хочете, я покваплю Селену? Вона знає що ви тут?
— Вона дуже добре про це знає — відповіла Джинні. — Але я не поспішаю. Дякую.
Брат Селени кивнув. Потім кинув останній довгий погляд на порізаний палець, наче бажаючи пересвідчитися, чи той здатен пережити подорож назад до кімнати.
— Може, покладете на нього пластир? У вас є пластир чи щось таке?
— Ні, — коротко відповів юнак. — Нічого. Не переймайтеся, — і вийшов із вітальні.
Але через кілька секунд повернувся з половиною сандвіча.
— З’їжте. Він добрий.
— Чесно, я не зовсім…
— Господи, та беріть уже! Він не отруєний.
Джинні взяла половину сандвіча.
— Що ж, дуже дякую, — ввічливо промовила вона.
— З куркою, — пояснив він, стоячи біля неї та спостерігаючи.
— Придбав учора у чортовому гастрономі
— Виглядає смачно.
— Ну то з’їжте його.
Джинні відкусила шматочок.
— Добре, егеж?
Дівчина примусила себе ковтнути.
— Дуже.
Брат Селени кивнув. Він побіжно оглянув кімнату і почухав запалі груди.
— Гм, гадаю, мені час одягатися. Господи! Дзвонять! Ну, не звертайте уваги, — кинув він і пішов.
Залишившись на самоті, Джинні, не встаючи з місця, почала шукати, куди б запхати сандвіч. Раптом у передпокої пролунали кроки, і вона швиденько сунула сандвіч у кишеню пальта.
У кімнату зайшов молодий чоловік років тридцяти — не те щоб високий, але іне приземкуватий. Жоден елемент зовнішності правильні риси обличчя, коротка стрижка, крій костюма, візерунок на фуляровій краватці — не давав можливості зрозуміти, хто він є. Може, він працює у штаті(чи хоче працювати у штаті) якогось суспільно-політичного журналу. Може, грав у спектаклі який щойно провалився у Філадельфії. А може, є співробітником юридичної фірми. Хтозна…
— Добридень! — доброзичливо привітався він із Джинні.
— Добридень.
— Франкліна бачили?
— Він голиться. Просив