Джеймс Олівер Кервуд Король Гризлі

Присвячую моєму хлопчикові

Передмова

Пропонуючи вам другу книжку, де головним героєм є Природа, я почуваю певне каяття і водночас — надію. Каяття, бо я багато років полював на диких звірів, перш ніж збагнув, що дикі тварини створені зовсім не для того, щоб ми полювали па них; чи принаймні не лише для цього. Що ж до надії, то я сподіваюся, що написане мною змусить інших людей зрозуміти, що найвище задоволення від полювання — не в тому, щоб позбавляти тварину життя, а в тому, щоб не забирати його в неї.

Звісно, у цьому безкрайому світі життя невіддільне від смерті: комусь, щоб жити, треба їсти м’ясо, і смерть одних істот дарує життя іншим. Однак коли убивають задля виживання — це одне, коли ж умертвляють задля розваги — це вже зовсім інше.

Часом я згадую день, проведений у горах Британської Колумбії^[1], коли упродовж неповних двох годин я убив аж чотирьох ведмедів гризлі^[2], і повірте, я цим анітрохи не пишаюся. А це лише один із цілої низки епізодів, коли я був нічим не кращий за звичайного убивцю. Адже стріляти у звірів лише задля того, аби потішити свою гординю, — по суті, це те саме убивство, а убивство — один із найтяжчих гріхів.

Пишучи про звірів, я щиросердо намагаюся спокутувати бодай частину своєї провини. Крім того, мені дуже хотілося б, щоб описані мною пригоди приваблювали читача не лише романтичним ореолом, а й життєвою достовірністю. У сценах дикого буття, як і в житті людини, завжди можна побачити високе і нице, трагічне й смішне. Звірині життєписи рясніють напрочуд цікавими фактами й цілком реальними подіями, що сталися у житті справжнісіньких тварин; я вже не мав найменшої потреби вигадувати «щось своє».

У повісті «Казан» я намагався розповісти читачам про свої роки, які минули поруч із лютими їздовими собаками Півночі. У повісті «Гризлі» ретельно звіряв свою розповідь з фактами, що їх виявляв, коли досліджував життя тварин. Мусква провів зі мною літо й осінь серед Скелястих гір у Канаді. А Піпунаскуса поховано серед відрогів Файрнен-Рейндж, і в його узголів’ї, як на могилі білої людини, лежить надгробний камінь. Двоє маленьких гризлі, що трапилися нам на Атабасці^[3], таки померли. А Тор і досі живий, бо для мисливців його угіддя лежать надто далеко, а в нас, коли ми полювали на цього чудового звіра, просто не здійнялася рука його застрелити. Тепер (я пишу ці рядки у липні 1916-го) знову збираюся до тих місць, якими володіють Тор і Мусква. Сподіваюся, що упізнаю Тора, як його побачу, адже тепер він став справжнісіньким чудовиськом. Та й Мусква за два роки, що минули, перетворився з ведмежати на дорослого ведмедя. Хотілося б вірити, що при зустрічі він ще упізнає мене. Мені стає тепліше на душі, коли я думаю, що він ще не забув смак цукру; що він ще пам’ятає, як іноді тулився до мене уночі; як ми відкопували з ним корінці та збирали ягоди, і як він залюбки борюкався із нами у таборі — просто так, для розваги. І все ж таки, попри все добре, що було між нами, боюся, він не пробачить мені той останній день, коли ми так підступно покинули його в горах, — нехай на волі, але ж самого, — та втекли світ за очі.

Джеймс Олівер Кервуд

Овоссо, Мічиган, травень 1916

Розділ перший

op стояв, німий і непорушний, схожий на велику бурувату скелю, і озирав свої володіння. Далеко він не бачив, як і будь-який гризлі, адже очам його — маленьким, широко посадженим, — бракувало гостроти. Він ще розгледів би козу чи гірського барана за півмилі від себе, однак усе, що перебувало далі, розчинялось у денному світлі чи в нічній пітьмі, і тут доводилося більше покладатися на слух і нюх.

І саме тому, що ніс відчув щось таке, чого ще не бачили очі, Тор принишк і стояв нерухомо. Знизу, з долини, сюди долинав дивний запах, якого він ще не знав. То був запах чужинця, який тут не жив, і це неабияк насторожувало Тора. Його не надто меткий розум намагався збагнути, кому ж належить оцей запах, але марно. Це точно був не карибу^[4] — на своєму віку Тор уполював чимало цих оленів; не коза й не баран; той запах не належав лінькуватим угодованим гоферам^[5], які любили ніжитися під сонечком на камінні: він з’їв їх не одну сотню і добре знав, як пахне гофер. Запах, що линув з долини, не дратував його, не наганяв страху. Він збуджував його цікавість, одначе Тор не поспішав спускатися униз, щоб дізнатися, що ж це там пахне. Цікавість цікавістю, та обережність — над усе.

Однак, навіть маючи гостріший зір і сягаючи на милю^[6] чи на дві, ведмежі очі розповіли б не більше, ніж чутливий ніс. Тор стояв на краю невеличкого плоскогір’я, унизу, за одну восьму милі під ним, розляглася долина; угорі, на такій самій відстані, що й долина, простяглась ущелина, якою він прийшов. Те плоскогір’я, на якому він стояв, було з акр^[7] завбільшки і прилягало до гірського схилу, утворюючи щось на кшталт тераси із заглибиною посередині, заповненою озерцем багна, що мало в поперечнику з півсотні футів^[8]. Тераса ця була всуціль укрита густою ніжною травою, у якій цвіли червневі квіти — гірські фіалки та цілі острівці незабудок, диких айстр та гіацинтів. Блукаючи кам’янистими гірськими стежками, Тор швидко стирав собі лапи, і тоді він приходив сюди — приймати цілющі грязьові ванни.

На схід, на захід і на північ від тераси відкривалися чудові краєвиди канадських Скелястих гір, золотаво підсвічені лагідним сяйвом червневого дня.

З високих гірських круч і нижніх видолинків, з-поміж вершин і з невеличких вибалків, промитих у м’яких породах талою водою з льодовиків, — звідусіль долинало м’яке заколисливе жебоніння. Це була музика швидкоплинної води. Вона безнастанно бриніла в повітрі, адже річки та річечки, струмки та зовсім крихітні струмочки, які дзюркотіли із засніжених, сповитих хмарами вершин, ані на мить не припиняли свого бігу.

Крім музики води, повітря було сповнене чудових пахощів. Тут, у північних горах, червень був останнім місяцем весни, а липень тільки починав тутешнє літо, і зараз ці два місяці неначе гостювали один в одного. Рівнини та схили буяли зеленими барвами, а в яскравій оксамитовій зелені пістрявіли під сонцем латки квітів: червоні, білі, пурпурові...

Угодовані гофери, що грілися на камінні, статечні ховрашки, які стовбичили на земляних горбочках, величезні джмелі, котрі бриніли, перелітаючи з квітки на квітку, яструби над долинами та орли над