Той з усіх сил біг схилом угору. Досягши заростей, почав крізь них продиратися, так що Лопес лише голову встигав нахиляти, щоб гілки не стібали його по очах. Тонка лозина хльоснула Малюка по голові, а тонка гілка вибила пістолет з його рук.
- Стривай! - вигукнув він.
- Забудь про нього, - прокричав у відповідь Гарольд.
Не зменшуючи швидкості він біг через посадку до пасовиська, яке вже просвічувало між стовбурами, а там лишалося перетнути ще одну дорогу - і до лісу. Хлопець трохи уповільнив крок. А через півмилі взагалі зупинився. Зняв Лопеса з плечей і опустив на землю. Тоді забрав у нього свого револьвера і засунув за пояс
- Приятелів своїх та можеш якось зібрати?
Малюк кивнув.
- То клич їх скоріше. Навряд чи ті, зі станції, ще й досі вас переслідують, однак краще всім зібратися разом і поміркувати, що робитимемо далі.
Малюк з Кетскіла приклав долоню до рота і пронизливо заскрекотав.
- Крик сороки, - повідомив він. - Що, непогано виходить?
- Може, й нічого, якби тут була хоч одна сорока, крім тебе.
Решта трос переховувалися неподалік. Вони підійшли, націливши пістолети на Гарольда. Малюк махнув рукою, щоб вони їх поопускали.
- Коли я загубив пістолет, ти міг скинути мене й повернутися до автобуса, - звернувся він до Гарольда. - Чом же не вчинив так?
- З двох причин. По-перше, мені здалося, що ти, хоч і bandido4 , але людина досить чесна. Я просто не міг покинути тебе напризволяще. Якби пасажири тебе впіймали, то повісили б.
- А по-друге?
- Якщо людей розлютити, так як ото зараз, кров шугає їм у голову, і вони діють не замислюючись. Я прикинув, що вони можуть і не згадати, що я - не один із вас І навіть вважатимуть, наче я навмисне підсів у автобус
Малюк пильно поглянув на нього:
- Гарно все зважив. Але однаково ти ризикуєш, друже.
- Життя - річ ризикована. - промовив Гарольд.
- Хочеш із нами?
- Я не проти, якщо вам десь у напрямку Флориди.
Малюк з Кетскіла засміявся:
- Звісно, на південь. На півночі нічого, крім голоду, нема. То як, ідеш з нами? Ми хочемо дістатися до комуни Ла Іспанідад. як розповідають, вона десь біля озера Окіхобі. Там багато кубинців, буде кому вилікувати мою ногу. А зараз треба роздобути машину. Непоганий план?
- Та наче нічого, поки ми нікого не кривдимо.
- То не від нас залежить, - сказав Лопес - Мені, особисто, нікого чіпати не хочеться. Естебане, дай мені пістолет. Час вирушати.
Гарольд підняв його на плечі
- Andale, caballo! - вигукнув Лопес, і його “кінь” навіть без словника зрозумів, що по-іспанському це означає “Н-но!”.
6
Пройшовши між пагорбами, вони досягли путівця. Перед в’їздом у містечко Лейквіль була бензоколонка. Хлопчина в пошарпанім “форді” саме закінчив заправлятися. Не встиг він розрахуватися й поїхати, як перед ним опинилося четверо виснажених низькорослих чоловіків, що націлювали на нього пістолети. П’ятим був якийсь здоровань. Хазяїн заправки негайно щез у приміщенні станції і замкнувся там.
- Гей, хлопче, твоя машина? - запитав Малюк з Кетскіла.
- Ні, сер. Вона належить містеру Біллінгзу, власнику зерносховища.
- Як твій хазяїн, нічого собі дядько? - вів далі Лопес.
Хлопець стенув плечима:
- Та наче непоганий.
- Ну, то він таким і залишиться. Але вже без машини. Вилізай, хлопче, і йди звідси.
Той виліз, віддавши Малюкові ключі, і почав дивитися, як п’ятеро грабіжників сідають в машину.
- Стривайте, а мені з вами можна? - раптом попросився він.
- Чи ти здурів? - відповів Лопес. - Довго не живуть.
- Ніхто не живе довго. Я хочу з вами.
- Доведеться тобі пристати до когось іншого. Більше п’ятьох цей драндулет не потягне. - Він обернувся до Гарольда:
- Я міг би набрати цілу армію з отаких-от хлопців, що прагнуть до нас приєднатися. Так і зробив би, якби було що грабувати. Та нічого, крім якихось дрібниць, як оце зараз, не трапляється. Люди з великими грошима надто добре знають, як їх ховати, і нам до них не добратися. Лишаються жалюгідні крихти, які ми відриваємо від бідняків.
Вони всілися й поїхали, а хлопець дивився їм услід.
- Вперед! - вигукнув Лопес. - Малюк з Кетскіла знову на коні! Я - іспанський Джессі Джеймс, бебі. Якби тільки не прострелена нога. Та то дрібниці, дістатись би лишень туди, куди треба, там костоправ знайдеться, аби мене підлатати. Сподіваюся.
За кермом сидів товстун Чато. В Лопеса виявилася ціла купа автомобільних атласів. Отож він наказав їхати об’їзними дорогами на північний захід до Пенсільванії. Гарольд поцікавився, чому саме туди, Флорида ж на півдні.
- Усе просто, бебі. Ми тримаємося подалі від так званого Північно-Східного коридору. Доведеться за сто верст об’їжджати Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Балтімор, Вашингтон, Річмонд та інші місця. Бо там і лягаві, і напіввійськові патрулі зупиняють кожну машину для перевірки документів. А то вже нікому не потрібно. А ближче до узбережжя надто високий радіаційний фон після якогось там випадку, що стався в Нью-Джерсі ще до мого народження. До цієї зараженої місцевості я наближатися не збираюся. Не з моїми ніжними cojones5 .
Вони витратили майже два дні, перетинаючи Пенсільванію, і опинилися у Вірджінії. Вночі звертали на який-небудь занедбаний путівець і вкладалися коло машини спати. Погода стояла тепла, їжі вистачало. Однак доводилося хоча б раз на день зупинятися для заправки, і кожного разу то був найнебезпечніший час. Зовсім не тому, що поліція їх розшукує, пояснив Лопес. Поліцаям є чим займатися, окрім якоїсь там викраденої машини.
- То в чому ж тоді справа? - здивувався Гарольд.
- У наші дні поліцаї зупиняють тебе із звичайною перевіркою документів, знаходять зброю, з’ясовують, що ти не місцевий, і тоді кришка.
- Ти що маєш на увазі? В’язницю?
- Навіщо їм тримати людей у в’язниці, їх же доведеться годувати. Ти щодня бачиш мертві тіла на дорогах, і більша частина загинули не від рук bandidos.
- Чутки такі ходять, але я б ніколи не повірив, що поліція вбиває людей.
- Краще вір, бебі, бо саме так воно і є.
Лопес багато розповідав про Ла Іспанідад, місце, до якого вони їхали.
- Я про нього чув у Нью-Джерсі. Ми всі звідти. Ця комуна у Флориді, біля озера Окіхобі. Там багато комун, але ця - кубинська. Порядки в ній, як в ізраїльському кібуці: рада, кожен має
