одяг, оскільки те, в чому я лягав спати на пароплаві, перетворилося на лахміття. Потім вдарили у дзвін тривоги й розбрелися по березі в пошуках інших потерпілих. До ранку було знайдено шістнадцять осіб, але тільки трьох вдалося врятувати — інші померли. Зійшло сонце й освітило берег, устелений уламками розбитого судна. Ніс нашого пароплава усе ще стирчав між скель, куди закинув його ураган.

Отже, я став жертвою аварії корабля в повному розумінні цього слова, бо я не мав нічого, геть нічого: гроші, призначені на благородну мету, спочивали на дні моря. Звичайно, я шкодував про втрату, але тішив себе тим, що сам я все ж таки зостався живим, я і ще троє, а всі решта загинули, отже, мені страшенно пощастило!

Комендант форту подбав про мене і трьох інших врятованих пасажирів, забезпечив нас усім потрібним, та ще й допоміг мені, як тільки трапилася нагода, відплисти до Нью-Йорка на попутному кораблі. Я прибув туди біднішим, ніж у той день, коли потрапив уперше. У мене не залишилося нічого, крім бажання почати все спочатку.

Чому я вирушив до Нью-Йорка, а не до Сент-Луїса, де жили мої знайомі і друзі і де я міг сподіватися на допомогу містера Генрі? Тому, що він уже й так зробив для мене дуже багато, і я не хотів зловживати його добротою. Якби я міг бути певним, що зустріну там Віннету, я, звичайно, поїхав би туди. Однак такої певності я не мав, адже вождь апачів ішов слідом за Сантером, гонитва могла затягнутися на місяці, і я вже не знав, де його шукати. Я був рішуче налаштований рано чи пізно знайти Віннету, але для цього слід було їхати на захід, до селища на річці Ріо-Пекос. А перед цим треба було знову стати на ноги, і мені здавалося, що у Нью-Йорку я найшвидше зумію покращити своє фінансове становище.

І я не помилився. Мені пощастило, я познайомився з дуже поважною особою — таким собі містером Джошем Тейлором, власником приватної детективної агенції, і запропонував йому свої послуги. Детально розпитавши мене, хто я і що робив останнім часом, він погодився взяти мене стажистом на випробувальний термін, хоч я й німець. Він вважав, що німці не надто здатні до роботи за його фахом, однак незабаром я здобув його довіру, хоча мені здається, що то скоріш завдяки випадковості, ніж моїм здібностям. З часом ця довіра настільки зросла, що містер Тейлор доручав мені найвідповідальнішу і добре оплачувану роботу.

Якось після наради він запросив мене до свого кабінету. Там уже сидів незнайомий мені літній чоловік з утомленим, заклопотаним обличчям. Мені представили його як банкіра Олерта, він шукав у нас допомоги в особистій справі, яка, однак, могла дуже зашкодити не лише йому самому, а й усьому його бізнесу.

У містера Олерта був єдиний і ще не одружений двадцятип’ятирічний син, наділений настільки широкими повноваженнями, що всі його рішення з фінансових питань мали ту ж силу, що й рішення батька. Батько був німцем за походженням і одружений із німкенею. Але син мав характер мрійника, а не ділової людини, і надавав перевагу мистецьким і метафізичним книгам, а не банківській справі. Він вважав себе ученим і навіть до певної міри поетом. Його упевненість підкріплював той факт, що одна німецькомовна газета у Нью-Йорку прийняла до друку кілька його віршів. Тепер йому спала на думку ідея написати трагедію, головним героєм якої мав стати божевільний поет. Відчуваючи, що йому не вистачає обізнаності в цій темі, він придбав масу книг про психічні розлади і детально простудіював їх. Результат був страхітливий: юнак усе більше ототожнював себе з героєм своєї драми, аж поки остаточно не повірив у власне божевілля. Нещодавно його батько познайомився з одним лікарем, який мав намір відкрити приватну лікарню для душевнохворих. Лікар пройшов практику в клініках відомих психіатрів і здобув довіру Олерта-старшого, тож домігся згоди взятися до лікування Вільяма. Батько сподівався, що спілкування з лікарем піде хворому на користь.

Так почалася тісна дружба лікаря й молодого Олерта, яка завершилася несподіваним зникненням обох. Банкір кинувся збирати інформацію про психіатра і з подивом довідався, що той був звичайним шахраєм — до Сполучених Штатів таких приїжджає тисячі. Тейлор запитав банкіра, як звали псевдолікаря, і коли Олерт назвав прізвище Ґібсон і адресу, з’ясувалося, що йдеться про чоловіка, яким я вже цікавився з приводу іншої справи. Я навіть мав його фотографію, і коли я показав її банкірові, той відразу ж упізнав псевдолікаря і друга свого сина.

Ґібсон був знаним авантюристом і давно промишляв на території Сполучених Штатів та Мексики^[11]. Напередодні увечері Олерт провідав власника квартири Ґібсона і дізнався, що шахрай розрахувався за житло і виїхав у невідомому напрямку. У банкірового сина була з собою велика сума готівкою, а згодом прийшла телеграма з Цинциннаті^[12] про те, що Вільям зняв із рахунку п’ять тисяч доларів і попрямував до Луїсвілла^[13], щоб забрати там свою наречену. Останнє було, звісно, брехнею.

Усі обставини свідчили про те, що псевдолікар викрав свого пацієнта, щоб заволодіти грошима. Адже Вільям Олерт був знайомий із найбагатшими фінансистами країни і міг отримати від них практично будь-яку суму. Слід було якнайшвидше зловити шахрая і повернути хворого додому. Справу доручили мені. Я отримав потрібні повноваження, вказівки, фотографію Вільяма Олерта і вирушив до Цинциннаті. Оскільки Ґібсон знав мене з вигляду, довелося прихопити з собою відповідний реквізит для переодягань і зміни зовнішності.

У Цинциннаті я знайшов банкіра, який сповістив старого Олерта про появу там сина, і з’ясував, що Вільяма дійсно супроводжував Ґібсон. Я негайно виїхав до Луїсвілла, де дізнався, що вони придбали квитки до Сент-Луїса. Я, звичайно ж, кинувся навздогін, але на правдивий слід напав тільки після довгих і важких пошуків. Велику допомогу в розшуку мені надав містер Генрі, якого я провідав відразу, як тільки приїхав у місто. Він дуже здивувався, почувши, що я став детективом, дуже шкодував про втрату моїх грошей під час аварії корабля, а прощаючись, рішуче зажадав, щоб я після завершення справи негайно кинув своє теперішнє заняття і переїхав на Дикий Захід. Йому дуже хотілося, щоб я випробував там його багатозарядний штуцер. Мій старий добрий флінт на ведмедя він теж обіцяв зберігати до мого повернення.

Олерт і Ґібсон попливли вниз по Міссісіпі до Нового Орлеана на кораблі, і я рушив за ними. Олерт-старший забезпечив мене списком фірм, із якими він співпрацював. У Луїсвіллі й Сент-Луїсі я побував за вказаними адресами і з’ясував, що Вільям з’являвся там і зняв із рахунків значні суми. Так само вчинив він і в Новому Орлеані. Я застеріг тих