потім благодатне дозвілля, походи з друзями в гори й у ліс.

Такі мандри дарували радість, ліс я завжди стрічав, як лагідного друга.

Тоді, як спраглий мандрівець, я на багато днів занурювався в зелену прохолоду гущавини й почувався дуже щасливим.

Після гамірної столиці, моря людей, холодно-суворого, хоча й красивого каміння на проспектах і площах, після напружених лекційних занять і метушливого студентського життя задумливий гірський ліс із своїм завжди духмяним, я б сказав, веселим повітрям і мелодіями пташиних пісень здавався мені місцем, створеним виключно для щастя людського.

Ці дні минали в далеких походах до перевалів, у неодмінному вистежуванні дичини, за життям якої так цікаво підглядати, біля нічного багаття в глухому урочищі.

Вражень від походу завжди було багато, але поверталися ми додому далеко не обтяжені ними, поверталися, щоб другого дня йти на збір охочих Лабінського кінного полку, на стрільби й кінні ігрища. Батько, сам колись завзятий любитель джигітовки, нетерпляче чекав на мене, і ми, гаряче напучувані матір’ю берегти себе, разом вирушали до станиці Лабінської.

Хлопчаком я добре джигітував, любив коней, ризик шалених перегонів, навчився непогано володіти козацькою шаблею, але найбільший успіх мав у стрільбі з гвинтівки. Ще до Лісового інституту я не раз здобував на ігрищах першість. Коли мені було п’ятнадцять років, одержав іменну гвинтівку з викарбуваним написом, де під лоскітними для честолюбства рядками стояло прізвище наказного отамана Війська Кубанського.

Ось така юність запам’яталася й ніколи, звичайно, не забудеться. Усе ясно, чисто й добре. Якихось особливих крутих поворотів не передбачалося. Ще одна зима, весна, я закінчу інститут і вернуся на Кавказ, щоб розпочати службу лісничим у рідних краях, недалеко від стареньких батьків.

Та якраз в останній рік навчання і сталися зміни.

Згадую теплу й суху осінь вирішального для мене року. Серпень брався до кінця, а разом з ним закінчувалися й канікули.

Отоді-то й відбулася та знаменна розмова з батьком…»

Так закінчувалася сторінка, на якій я зупинив своє читання. Текст займав лише її половину. Нижче чорнилом була незграбно намальована гора, поряд невиразна дівоча голівка, крива козацька шабля — одне слово, чисте місце автор використав явно задля забави. Здавалося, що й усе написане — просто хлоп’ячі пустощі.

Гортаючи щоденник далі, уже в кінці другої, зеленого кольору книги, я знайшов кілька злежаних аркушів поштового паперу. Почав читати — і вже не відривався, аж поки дочитав останній. На мене війнуло життям далекої, ще незнайомої родини, натугою якоїсь особливої, незвичної праці, пережитими небезпеками. І скрізь думки, розмови, справи, пов’язані з дикими зубрами. Слово це траплялося найчастіше. Незнаного, цікавого тут було стільки, що весь щоденник і листи здалися мені справді дуже важливою знахідкою, може, навіть неоціненним дарунком самої долі.

Тут доречно сказати, що вже тоді я почав збирати все, що стосувалося зубрів; записники мої були переповнені розповідями про цього звіра, його долю, переслідувачів і рятівників… Наступного дня пощастило знайти моїх нових знайомих — милу вчительку і кмітливих хлопців. Разом побували в будинку на вулиці Гоголя й поговорили з господинею.

— Папери? — перепитала вона. — А хто їх знає! Споконвіку лежали на горищі, там мишам таке привілля! Кожнісіньку ніч шаруділи. До нас тут он скільки люду жило… А ми з сином недавно оцей будиночок купили. Син мій до паперів, до книжок усяких неохочий. А як того пожильця звали, чиї папери зостались, ти дивись, забула, таке у нього прізвище довге, російське…

— Зарецький? — підказав я.

Вона так і не згадала…

Сказати, що знайдений щоденник Андрія Михайловича Зарецького увійшов до цієї книжки у своєму первісному вигляді, було б неправдою. Проте незаперечно: він спонукав автора розпочати нові пошуки в архівах, примусив копатися в бібліотеках, шукати зустрічей з ученими, імена яких так чи інакше пов’язані з описаними подіями, і, звичайно, додумати ситуації, коли бракувало історичних даних і фактів.

Щоденник виявився тим сюжетним стрижнем, якого бракувало авторові для повноти зображення подій, для вираження основної ідеї, необхідної кожному художньому творові,

КНИГА В ЧЕРВОНІЙ ПАЛІТУРЦІ

Запис перший Почесний конвой його імператорської високості.— Влучний постріл. — Поїздка на Уруштен. — Великокняже полювання й перший кавказький зубр. — Єгер Чебурнов

1

Рано-вранці наша сім я, як завжди, зібралася на веранді. Відчинили вікна, свіже лісове повітря приємно холодило ноги. В садку ледь-ледь ворушилося обважніле над осінь виноградне листя, пахло стиглою «ізабеллою». На столі перед мамою шумів пузатий самовар з медалями на мідному боці. Вона розливала чай. Нарешті тато відсунув стакан, підвівся і якось особливо пильно подивився мені в очі.

— Ти коли їдеш? — запитав він.

— Через два дні, тату, — відповів я й усміхнувся.

Він запитував про день мого від’їзду вже втретє на цьому тижні. Мабуть, забував. За останні роки він дуже постарів, розгубив колишню впевненість. Зраджує, звичайно, й пам’ять.

Треба сказати, що мій батько, штабс-капітан у відставці, хоча й не мав зв’язків у високий колах, але авторитет його серед товаришів по службі був незаперечний. За довгі роки життя він виявив себе людиною порядною. Служив свого часу в знаменитому Севастопольському полку, що в шістдесятих роках минулого століття воював на Кавказі між річками Білою і Лабою, багато псебайців — колишніх севастопольців — знали його як гарного командира. Коли на початку століття почалося заселення північних відрогів гір козаками й служивими, батько один з перших вирішив перебратися з моєю матір’ю в Псебай. Я народився за кілька років до цієї події.

— Через два дні… — Батько задумливо повторив мої слова. — Через два… А завтра сюди завітає вельми поважний гість. Його імператорська високість великий князь Сергій Михайлович. Отак-то…

Коли він говорив ці слова, то весь підібрався й виструнчився. Обличчя його змінилося, стало суворо-врочистим, сиві вуса ледь піднялися догори. Поштивість до найяснішої особи світилася в кожній рисочці його обличчя. Великий князь! Я запитав:

— А чого він їде сюди? По службі?

— Він їде полювати, відпочивати. Хіба ти не знаєш, що великий князь — хазяїн усього Західного Кавказу? Ще в дев’яносто другому році він перекупив Кубанські лови у своїх найясніших родичів, а ті ще раніше арендували ліси й гори в міністра державних маетностей і в Кубанського