військового правління. Великий князь не раз полював неподалік Псебая, але ти був тоді в столиці.

Мені розповідали, що князь вряди-годи наїздив сюди, та, чесно кажучи, це одразу забувалося. В центрі Псебая нещодавно спорудили гарний мисливський будинок для князя. Будинок порожнював. Тепер господар обновить його. І цього разу мені не доведеться побачити гостей, їхнє знатне полювання. Цікаве, напевно, видовище!

Батько підняв палець, закликаючи до уваги:

— Ти знаєш, я проти бодай найменших порушень дисципліни, але заради такого випадку ти маєш право затриматися. Вчора увечері урядник Павлов запитав мене, чи не може мій син разом з командою молодих козаків зустріти високого гостя в Лабінській і супроводити сюди. Від нашої станиці формується почесний конвой.

— А кінь? — вихопилось у мене.

— Ну, якщо справа тільки в коневі…— Батько поклав руку мені на плече: — Ти згодний? Тоді миттю в станичне правління, доповіси Павлову, там тобі дадуть і коня, і все інше. Не гарячкуй, сину мій, тримайся гідно. Ти можеш відзначитися. Непогано джигітуєш, добре стріляєш. У тебе, на щастя, зовнішність приваблива, якась культура мови. Усе це чимало важить. З великим князем приїздить принц Ольденбурзький, власник лісів по той бік гір. Може, в Лабінську над’їде й генерал-губернатор краю Михайло Петрович Бабич, з чиєї волі ти навчаєшся в інституті. Будь чемний, уважний.

Повчання я пропустив повз вуха, зате уявив скачку до Лабінськсї й назад, нові враження. Ради всього цього можна й пропустити кілька занять. А взагалі, епізод — як фінальна сцена у виставі. Буде про що розповісти друзям в інституті, особливо Сашкові Кухаревичу!

Не описую метушливих годин збору, настанов, репетицій. Ми виїхали в дорогу, тільки-но почала спадати спека. Тридцять хлопців у доладних черкесках, при зброї, на гарних стройових конях. За Псебаем затягли пісню, потім пішли розгонистою риссю під зоряним небом, яке ще не охололо на заході. «Ой, Кубань, ты наша родина, вековой наш богатырь…» Коні стригли вухами; йшли бадьоро під цю величну козацьку пісню.

У Лабінську приїхали пізно. Станиця ще не спала. На перехресті основних вулиць гримів військовий оркестр. Козаки прогулювалися перед будинком Войнаровського, де зупинилися гості. За ворітьми цього будинку виднілися небачені досі нами розкішні екіпажі. Вікна на обох поверхах великого будинку були яскраво освітлені. Очевидно, гості щойно прибули з Армавірської, куди їх доправив поїзд.

Ночували ми за річкою, на луках. Пустили коней, розклали вогнища, зварили куліш із салом, трохи поспівали, потім слухали з того берега гарну, дещо сумну козацьку пісню: то виступали співаки, прислані з Катеринодара.

Піднялись удосвіта, сполоснулися в холодній Лабі, одяглися й оглянули один одного. По команді вишикувалися й виїхали на станичний майдан чітким строєм, підтягнуті, чубаті, молоді, як команда Чорномора. Наш урядник був задоволений бравим виглядом псебайського конвою.

Біля будинку, де ночували гості, походжало дуже багато солдатів і козаків.

Ми спішилися, вишикувались навпроти парадного входу. Кожен тримав коня за вуздечку.

Незабаром з будинку вийшов літній генерал, хтось прошепотів: «Це Косякін, начальник Майкопського відділку». Він якусь мить роздивлявся і рушив просто до нас.

— Стру-у-нко! — гучно й дещо злякано скомандував урядник.

Ми виструнчилися й завмерли. Косякін поздоровкався, оглянув стрій і сказав:

— Великий князь буде задоволений. А ось і він сам…

На ганок вийшла група військових і цивільних. Попереду широко виступав дуже високий чоловік у маленькому кашкеті й довжелезному легкому плащі. На його білому обличчі, ледь опушеному світлою обрідною борідкою й малопомітними вусами, було якесь дитяче здивування, наївний захват від усього баченого. Коли він вище підбив кашкет і відкрив великий лоб з глибокими залисинами, цей вираз ще посилився. Рухався він до смішного нерівно, довгі руки висіли самі собою, ноги йшли начебто також самі собою, чіпляючись коліньми. Враження незлагодженості всіх частин тіла геть позбавляло постать великого князя будь-якої величі. Лише очі дивилися розумно й привітно — знайомі з портретів ясно-голубі романовські очі.

Він зупинився за п’ять кроків од нашого строю, картинно розкинувши розстебнутий плащ.

— Чиї козаки-молодці, генерале? — стиха запитав через плече в Косякіна.

— Псебайський конвой, ваша імператорська високість! — Генерал відповідав гучно, розкотисто, як на рапорті.

— Гарні хлопці. А воювати вони вміють? Полювати вміють? Чи це тільки парадний конвой?

Ніхто не знав, що відповісти й чи треба відповідати. Наш урядник почервонів і часто кліпав очима.

Великий князь погладив двома пальцями ніс, вираз його обличчя змінився. Він стояв майже навпроти мене. Тепер це було ображене, надуте лице вередливого хлопчака, якого обдурили. Ніхто не ризикував порушити напруженої тиші. Раптом великий князь пожвавішав.

— Ось ми перевіримо, які в Псебаї воїни й мисливці.— Очі його жваво окинули майдан і намацали ціль: на димарі станичної управи красувався задерикуватий, вирізаний із бляхи півень; фігура повільно оберталася на вітрі.— Хто вцілить?.. — І повів тонкою шиєю з флангу на фланг.

До урядника нарешті повернулася мова, враз спітнілим обличчям повернувся до мене.

— Андрій Зарецький! — хрипко, навіть злякано вигукнув він.

Я машинально ступив крок уперед. Косякін виручив урядника, тихо мовив до мене:

— Його високість воліє знати, як ти стріляєш. Доведи, що козак гожий не лише до парадів.

На мить мене скував переляк. А раптом схиблю? Яка ганьба! Я глибоко зітхнув і подивився на мішень. Кроків сто тридцять. І тут раптом заспокоївся. Неначе й не було навкруги нікого. Тільки задерикуватий півник над дахом та добре пристріляна гвинтівка за плечем, яка, я певен, не підведе. Зиркнув на князя й водночас підняв гвинтівку, приклався, зачаїв подих. Постріл. Півень дзигою завертівся на осі.

— Уцілив! — тонко й весело закричав князь. — Прекрасний постріл, юначе! Що скажете, генерале?

Хтось подав князеві бінокль. Але й без бінокля можна було розгледіти рваний отвір у бляшаній мішені. Я був щасливий. Не зганьбив честі станиці.

— Усі козаки так стріляють? — Князь походжав уздовж строю.

— Так точно, ваша імператорська високість! — молодецьки гаркнув урядник.

— А ви, Ютнер, скаржилися… — Князь обернувся до свого почту. — Ви мені казали, що в ловах бракує путніх єгерів! Дивіться, кожний з цих молодців… Чим займаєшся? — запитав мене без будь-якого переходу.

— Студент, ваша імператорська високість! — Урядник Павлов