співрозмовника.

«Я ж вам і намагаюся це пояснити! Йому не потрібні були зв’язки і посади. Він був цілком самодостатній, і просто жив. А ми, у свою чергу, жили навколо нього, були поруч, і кожен з нас користався Ним у своїх інтересах. Точніше, брав від Нього те, що було потрібно. А ще точніше — Він і сам все це давав людям, і робив це абсолютно безкорисливо. Розумієте, це як сонце, яке світить людям просто так, без будь-якого зиску. Воно світить, тому що так заведено від початку світу, ось і все. Таким був і Він».

«Отже, ви Його порівнюєте із сонцем? Це вже схоже на якийсь культ!»

«Та ні — це ви перебріхуєте мої слова, вибачте за грубість. Ніякого культу чи поклоніння Йому не було. Було просте звичайне життя кожного з нас, в якому Він так чи інакше відіграв значущу роль. Одним Він допоміг лише словом, іншим — дієвою порадою, третім — конкретною справою. Але не це було головним! Люди тягнулися до Нього через оте Його внутрішнє світло, про яке я вам вже говорив. Ну, як іще це пояснити? Він вмів легко і просто віднайти сенс життя кожному, хто був поруч. Часто-густо люди лише на кілька хвилин опинялися біля Нього, і перебували при цьому у суцільній темряві, не знали навіть, навіщо і для чого вони існують. А Йому достатньо було лише звернутися до них, озватися привітно, потиснути руку, поговорити — і вже ці ж самі люди йшли від Нього якісь обнадієні, радісні, просвітлені, чи що? Вони наче раптово оживали, як квітка, яку довго не поливали, і ось нарешті на неї впали перші краплі дощу. Він буквально заряджав енергією всіх навкруги, світив усім, як маяк... Якраз за цю здібність Його багато хто й ненавидів. Як і за Його талант. Але любили все-таки більше».

«Цікаво, хто ж міг Його ненавидіти, якщо Він творив лише добро?», — щиро здивувався журналіст, навіщось вирішивши протерти не зовсім свіжою хусточкою свої великі сонцезахисні окуляри, які випадково потрапили йому до рук на закиданому всіляким мотлохом столі.

«А хто вам сказав, що Він творив лише добро? Він був живою людиною, з плоті і крові, як усі ми — сповнений своїх пристрастей, гріхів, згубних звичок. Інколи Він навіть ображав людей, хай і несвідомо, але бувало й таке. Чи, краще сказати, люди інколи ображалися на Нього, бо не всі розуміли Його дивакувату натуру, Його нестандартні погляди на життя, оту Його майже скажену віру в справедливість для всіх, якої, як ви знаєте, не існує. Я скажу більше — багато хто Його абсолютно не розумів — або відмовлявся розуміти, або просто не хотів цього робити. Він був, великою мірою, чужий у цьому світі. Він сам прекрасно усвідомлював це, але переробити себе вже не міг. Та й навіщо? Адже Він виглядав, принаймні, ззовні, щасливим, впевненим, сильним. Він був таким, яким був... Розумієте, я ж Його, насправді, не знав настільки близько, щоб говорити про всі Його прояви. Ви про це спитайте краще у тих, хто був з Ним постійно поруч, хто проживав разом з Ним оте Його шалене життя. Таких небагато, але вони є. А ще краще, спитайте про Нього у молоді, у тих юних прихильників, які серед нас усіх найбільше любили Його».

«Гаразд, з іншими я говоритиму про інше, а от ви ще мені скажіть, кому саме Він міг заважати? Ну, ви ж самі сказали на початку розмови, що Він був «не жилець». У Нього були вороги?»

«Ох, чуваче, чи були у Нього вороги? І так, і ні. З одного боку, у Нього начебто було повно друзів — сотні, тисячі людей. А з іншого боку, Він завжди залишався самотнім. І хто знає, чи не були насправді ворогами саме оті люди, що називалися Його друзями? Не знаю, не знаю… І чи не був найголовнішим своїм ворогом Він сам? Адже доволі часто Він наче забував про себе, ніби не помічав власних проблем, усувався від себе, як від чогось набридлого і нецікавого. Йому дійсно було легше зробити щось корисне для когось іншого, навіть незнайомого, ніж для себе. Можливо, це зрештою і призвело до такого фіналу».

«Добре, повернімося до початку. Отже, ви сказали, що останнім часом Він марнів на очах, пропадав і таке інше. Як саме це проявлялося? Як це було?»

«Я не говорив, що це було лише останнім часом. І якраз останнім часом я Його майже не бачив. Вибачте за філософські відступи, але мені здається, що це почалося від Його народження. Такі люди приречені. І життя, і світ, і суспільство їх не шкодують. Бо такі люди їм просто заважають. Вони — як живі свідки цього щоденного беззаконня і корисливої суєти, якими сповнений наш світ. А свідків, як вам відомо, прибирають. Він гостро бачив і відчував всю несправедливість, якої вистачає на кожному кроці. І не просто бачив — Він намагався з нею боротися усіма доступними засобами! Інколи Він витрачав всі сили, аби перемогти якусь чергову несправедливість, і саме це висмоктувало Його, як вампір. Та Він був цьому світу, як кістка в горлі, бо все розумів з першого погляду і бачив усіх наскрізь, як рентген. Буквально одразу розумів, що ти за людина і що в тебе на думці. А таке, звісно, подобається далеко не всім. І світ врешті-решт Його переміг».

«Що ви маєте не увазі?», — журналіст припинив писати у блокноті, і з більшою цікавістю поглянув на Татуся Борю.

«Та, власне, нічого — я сказав усе, що мав», — чоловік загасив чергову сигарету в попільничці, і підвівся, даючи зрозуміти, що на цьому їхню бесіду завершено. Від несподіванки Шульц також підвівся, але затримав співрозмовника за простягнену на прощання руку, не відпускаючи потиску.

«І все-таки, на вашу думку — ким Він був?», — намагався зазирнути крізь темні скельця круглих окулярів чоловікові в очі Шульц.

«Я вам раджу — не намагайтеся це зрозуміти. Він, перш за все, був людиною, а в наші часи і це вже для когось — великий подвиг, для когось — злочин, а для когось — неприпустима розкіш. Якщо ви щиро хочете написати про Нього правдиву історію — почніть з питання до себе: а чи не втратили ви самі здатність бути людиною?»

«У мене до вас було ще кілька питань...», — промовив Шульц, відпускаючи руку бородатого чоловіка в бандані з черепушками.

«Зараз я справді змушений бігти у невідкладній справі, до речі — Його контакти все ще працюють! Так що вибачайте. Хай там як, мій телефон у вас є, буде потреба — телефонуйте! Своє студійне фото і коротку біографію для довідки я вже злив у комп’ютер вашої секретарки, поки чекав на вас», — чоловік вказав головою на Галю, колегу Шульца, яка сиділа за сусіднім столом і брижилася від тютюнового диму, що ним затягло всю кімнату.

Шульц намагався ще щось спитати у нього, але дід втратив бажання спілкуватися. Він мовчки попрощався і вийшов з кабінету, який Шульц ділив з чарівною брюнеткою Галею, що вела у журналі сторінку культури. Галя увесь цей час сиділа в навушниках, і розшифровувала з