комп’ютера якесь своє інтерв’ю, періодично з цікавістю поглядаючи на Шульца і його співрозмовника. Врешті, коли дід вийшов, Галя зняла навушники, і запитала своїм дещо грубуватим надтріснутим голосом, який так не пасував її прекрасній зовнішності:

«А я чула, як цей підстаркуватий пудель обізвав мене твоєю секретаркою, але зробила вигляд, ніби слухала щось у навушниках! До того ж, навіть я не дозволяю собі тут курити, а ти йому дозволив, ніби він насправді якийсь важливий персонаж!», — Галя дістала з сумочки пачку довгих тонких цигарок і запальничку, і почала збиратися на перекур. — «Ти що, збираєшся про ЦЕ писати матеріал?»

«Так, збираюсь…», — дещо розгублено мовив Шульц, дивлячись кудись у порожнечу.

«Здається мені, що все це — повна туфта! Якийсь чи то музикант, чи то письменник, чи то журналіст, чи то поет, чи то критик, чи то артист, вочевидь — п’яниця і наркоман, і він нібито допомагав всім знедоленим! Прямо Робін Гуд сучасності. Сумнівна особистість, сумнівна тема. Я б за це ніколи не взялася, тим більше, не знаючи цю людину особисто».

«От і не берися. Тим більше, що вже ніколи Його і не взнаєш особисто!», — сам того не очікуючи, дуже грубо обірвав колегу Шульц. Схопивши блокнот, диктофон, куртку і свій потертий коричневий капелюх, він вискочив з кабінету. Галя презирливо фиркнула під ніс, показала в спину Шульцеві «фак», знову одягла навушники і закурила, роздратовано пихкаючи димом.

Шульц вибіг з редакції, і лише тут зрозумів, що забув прихопити парасольку, а на вулиці лляє сильний дощ. Натомість він навіщось одягнув свої великі сонцезахисні окуляри, які помітив тільки тепер. Змокнувши до нитки вже за якусь хвилину, він застрибнув до першого ліпшого маршрутного таксі, і всівся на єдине вільне місце біля водія. Обдумуючи майбутній матеріал, він машинально витирав долонею з обличчя дощові краплі, і голосно сопів, як спринтер, що впав на землю за кілька метрів до жаданого фінішу. Прокручуючи в голові фрагменти нещодавньої розмови з першим співрозмовником, і байдуже роздивляючись у віконному склі свою неоковирну неголену фізіономію, він не помітив, як проїхав потрібну зупинку. Він знову висковзнув з маршрутки на вулицю, плюхнувся у велику чорну калюжу під бордюром і голосно вилаявся. Тепер йому довелося повертатися під щільною зливою кількасот метрів до офісу, де на нього чекала наступна співрозмовниця — Його колишня близька подруга.

Струсивши холодну воду з капелюха і коміру куртки, Шульц поринув у напружену тишу банківського офісу. Сексапільна, але некрасива секретарка у чорній блузі з виразним декольте недовірливо поглянула на зайду, і з неприхованим невдоволенням поцікавилася, чи йому призначена зустріч. Почувши ствердну відповідь, вона неохоче підвелася зі зручного стільця на колесах, і провела його до потрібного кабінету.

Зоя — саме так звали Його колишню близьку подругу — вже чекала на журналіста і заварювала у крихітному чайнику в рожевих квіточках запашний китайський чай. Вона вказала Шульцу на стілець біля столу і поставила перед ним таку саму квітчасту чашечку і невеличку срібну цукорницю, над якою вивищувалися складені акуратною гіркою маленькі квадратики білого рафінаду.

«Зараз завариться чай, почекайте хвилинку», — грайливо озвалася Зоя і присіла на краєчок робочого столу, чіпляючи погляд журналіста своїми оголеними округлими колінами, які звабливо визирали з-під короткої спідниці. Шульц, як справжній чоловік найнебезпечнішого віку — цього року йому якраз виповнилося сорок — не зміг стримати свого відвертого захвату красивою жінкою і залюбки повільно ковзнув поглядом від її тонких глянцевих ніжок вверх до опуклих грудей, тонкої шиї, і блідого, наче різьбленого з білого мармуру обличчя, яке чомусь одразу нагадало йому перше університетське кохання. Але Шульц швидко опанував себе і спромігся зосередитися на роботі.

«Отже, я навідався до вас, пані Зоє, з метою взяти інтерв’ю. І ви, сподіваюся, самі розумієте, про що піде далі мова».

«От якраз і чай заварився! Давайте, я вас пригощу. Ви ж, напевно, добиралися до мене своїм ходом і, як я бачу, дуже змокли під дощем», — проказала вона ніжним голоском, і плеснула в його чашку темно-зелену паруючу рідину з чайника.

«Дякую-дякую! Чай якраз буде в тему, бо на вулиці так мерзотно і вогко, що я боюся застудитися після таких прогулянок», — не знайшовся з іншою відповіддю Шульц. Голосно відсьорбнувши чаю, він дещо злякався цього неприємного звуку, і одразу почав копирсатися у своїй сумці, шукаючи диктофон і блокнот.

«Не поспішайте, час у нас є», — сказала Зоя, і сіла за робочий стіл, — «Я так розумію, що ви хочете якнайбільше дізнатися про Нього?»

«Ну, власне, так… Якнайбільше… Справа в тому, що я пишу великий матеріал про Нього, а, може, навіть цілу серію статей… Скажу більше — я задумав написати цілу книгу про Нього, і сподіваюся на вашу підтримку і всіляку допомогу», — обережно мовив Шульц, намагаючись піймати швидкий і дещо розмитий погляд її рухливих зелених очей.

«Ясна річ, вас цікавитимуть різні подробиці нашого з Ним особистого життя. Чомусь мені так здається, адже журналісти таких видань, як ваше, нічим іншим, в принципі, не цікавляться», — Зоя підняла угору свої тонкі чорні брови, пильно вдивляючись у журналіста.

«Це стереотипи. Звичайні міщанські стереотипи. Вибачте, але видання, на яке я працюю зараз, відрізняється виваженим підходом до написання матеріалів, особливо про таких цікавих особистостей», — трохи ображено мовив Шульц, відчуваючи, як неприємний холодний потічок дощової води з коміру його куртки повільно заструменів спиною і загубився аж десь у штанях.

«А ви вважаєте, що Він був цікавою особистістю?», — з посмішкою парирувала Зоя.

«А ви хіба так не вважаєте?», — навіть дещо здивувався Шульц.

«Розумієте, в чому справа… Він був таким, яким був — тобто, звичайним. Це інші зробили з Нього якогось ідола, кумира, якогось ангела безтілесного, святого, мученика… А насправді Він був простою людиною. І хитрість в тому, що ті, хто був від Нього на відстані, любили Його за цю безпосередність, доброту, веселість. А я жила з Ним поруч кілька років, і жила щодня, а не уривками. Тому я маю повне право оцінювати Його - звісно, по-своєму. Ніхто з цих божевільних прихильників, які зараз на кожному кроці кричать про Його суцільну винятковість, не бачив Його важких падінь, затяжних депресій, Його пияцтва та бійок. А я це не тільки бачила, а й відчувала на собі щодня. Щодня!», — Зоя навіть трохи піднялася зі свого стільця, і в її очах на мить зблиснула чи то ненависть, чи то розпука. Зрештою, заспокоївшись,