разные люди. Но никогда не думал, что они все могут воевать хорошо — если сумеют найти для себя нужное место. Когда я в двадцать лет бегал от военкомата, я еще не догадывался, что в тридцать буду бегать за военкоматом. Но еще менее я мог бы предположить, что служба не станет для меня тяжким бременем и что я смогу там сделать много полезного.

Только эта армия и эта война помогла мне понять, как много скрыто в каждом из нас. Как преждевременно любое суждение о человеке. И какие богатства, на самом деле, нам стоит защищать.

Борис Гуменюк

Поет, прозаїк, військовик — народився в с. Острів на Тернопіллі.

Автор збірки віршів «Спосіб захисту» (1993), романів «Лук’янівка» (2005), «Острів» (2007), повісті «Та, що прибула з неба» (2009), збірок поезій «Вірші з війни» (2014, 2015), книги «Блокпост» (2016).

Лауреат літературної премії Ліги українських меценатів ім. В. Свідзінського (2014), літературної премії Фонду Тараса Шевченка (2015), премії ім. Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні» (2016) та ін.

Нагороджений медалями «Святих Кирила та Мефодія» (2006) і «За жертовність та любов до України» (2015) Української православної церкви Київського патріархату. Окремі твори перекладені десятками мов світу. Зокрема, у 2015 та 2016 роках «Вірші з війни» побачили світ кримськотатарською та польською мовами.

Доброволець. Заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014). Голова Української військової організації (2015).

11 новел про війну

1

Дивне це відчуття, командире, коли торкаєшся рукою неголеної чоловічої щоки. Раніше я ніколи такого не робив. Того разу це було вперше. Коли знімав вартового.

Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою — одним вивіреним рухом — полоснув ножем по горлу.

Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, — а вартовий із перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним, як щитом.

Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього — ще живого, — і він приймає на себе кулі, які адресувалися тобі. Коли ми падали — то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, стікала по мені, наче це була моя власна кров.

Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки об нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але в мене нічого не виходило. Я просто-таки купався в крові ворога — незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.

А потім нас дістали з підствольника. І він урятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. І два осколки піймала моя ліва нога.

Рація працювала. Я повідомив наших про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу й витягнути мене. Як тільки буде змога.

А далі ті двоє взялися за нас. За нього — мертвого. І за мене — живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.

Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важенного бронежилета краще взяти додатковий БеКа.

Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулась, як жінка після тримісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого — він.

Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від крові; сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.

У його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно те саме, що й у моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, зв’язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво «Марія», скріпка, якесь сміття.

Зв’язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що — можливо — ще минулої ночі він ночував удома й наступного ранку теж сподівався повернутись туди. Ні. Уже ні.

У портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення на ім’я Гончаренка Вадима Петровича, 1974 р.н., і родинне фото із записом на звороті: «Залізний Порт 2012 року».

На фото — на березі моря, під парасолькою — усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.

У мене теж є схоже. «Залізний Порт 2010 року». На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в Артеку, в Криму.

Холод робив свою справу. Він вирішив відгризти мої руки. Для солдата на війні головне — руки. Своїх я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.

Щоб зігріти руки, зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув руки всередину. Я грів свої руки, склавши їх на його животі.

Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.

Після всього цього я не зміг покинути його, холодного, самого в полі тієї холодної ночі, тож забрав із собою.

Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його — чужого — нашій землі. Чи не гріх?

Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося інакше.

Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків — коли все це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.

Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі.

Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх — дружину і доньок. Хвилину дивлюся — і знову ховаю до кишені.

Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.

2

Минулого року на цьому полі ріс соняшник. Ми не знаємо, хто орав, сіяв цю ниву. Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Солдати завжди додаються до війни. То вже потім війна нас мінусує. Це вже згодом. Ми застали війну і поле. Такою. Таким.

Ціле літо ми ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали. Поле — це теж зєльонка. У полі соняхів теж може ховатися смерть. Воно теж може становити загрозу. Для нас. Для них.

Коли починався обстріл і вибухи рвали на шматки поле, соняхи гинули як солдати, їм не було куди сховатися в чистому полі, у них не було саперних лопаток, щоб окопатися. Ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів.

За війну соняхи навчилися повертати голови не в бік сонця, що природно, а туди, де гримить, де горить.