Коли прийшла осінь, господар не навідався до своїх соняхів, вони почорніли, наче з горя, й осипалися додолу чорними слізьми. Соняхи виливали на землю свої сухі сльози, але тих чорних сліз, які вони наплакали, не хотіли ні птахи, ні ховрахи.

Потім цілу зиму поле переорювали гусеницями танки. То їхні, то наші. А весною соняхи знову проросли. Війна — бере своє. Життя — своє.

І от на цьому полі знову квітнуть соняхи. Тільки не такі, як вторік. Чи то земля виснажилася два роки поспіль родити на одному місці соняхи, чи то зорана гусеницями, а не плугом, нива не того ґатунку, чи то перемерзле в холодній землі насіння не має тієї сили, але цьогоріч вони вродилися якісь декоративні. Такі жінкам дарують. Чи відносять на могили. Солдатам. Не такі повнотілі, як вторік.

Чи то земля виснажилася не від соняхів, а від другого року війни?

Стоять соняхи, наче не на власній землі, не на власних ногах, а на протезах, стоять — красиво, крутять голівками, наче діти-дауни в бік кожного вибуху. Їм — цікаво. Вони — нічого не розуміють. Шкода їх.

Коли підійти ближче й роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, тогорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно. Але він — є, він — стоїть.

У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми.

І це за два роки. А що буде із соняхами на третій, на четвертий рік?

14.08.2015

3

Сидимо на позиції, прикрившись будівельним сміттям, сухою травою, курявою і ще чимось. Точно не знаємо чим.

Тут є ще хтось. Ми не знаємо хто. Ми ніколи його не бачили. Але повсякчас відчуваємо його присутність.

Інакше як стодвадцятка, що гепається коло вас за два кроки, забирає життя твоїх побратимів, а на тобі — жодної подряпини? Хто, як не він, це зробив?

Слухаємо гуркіт канонади. Розриви снарядів нагадують розкати грому. От тільки дощ ніколи не падає. Ми — падаємо. Суха земля висмоктує з крові вологу. Жадібно поглинає її ненаситним ротом. І вже наче не кров на землі, а заструпіла червона пляма, схожа на засохлу кров.

Сюркіт цвіркунів перебиває шипіння рації. Спостерігаємо, як колесо сансари перетворюється на танкову гусеницю.

Реінкарнуємося. У попередньому житті ти міг бути поетом. Чи мав іншу, не придатну ні на що професію. У цьому — став солдатом. Ти став досконалим. Став буддою. Ти — досягнув мети. Тобі більше ніким бути. Нікуди йди. Ти — не повернешся. Найкраще — пропасти безвісти. Щоб ні свідків, ні могили. Залишається лише піти.

Стріляємо, перезаряджаємо, стріляємо. Прості емоції, прості бажання, прості рухи. Спершу стріляємо з усього й багато, з одержимістю язичників. Ведемо облік убитих. Літописці скажуть, що ми відрізали ворогам вуха, зрізали скальпи, витанцьовували ритуальні танці над їхніми трупами, глумилися над їхніми тілами, палили їхні міста, ґвалтували їхніх жінок. Літописці не шкодуватимуть для нас червоного. Вони скажуть, що спочатку було слово. Не вірте. Спочатку була кров.

Мине трохи часу, і ми вже позбавлятимемо їх життя зі смиренністю християн. Ми їх звільняємо. Із солодкавим болем, із молитвою. Ми відпустимо їх. Якщо доведеться, візьмемо їхні гріхи й понесемо далі. А вони — можуть іти.

Убивати доведеться так багато, що одного разу ми почнемо відчувати спокій і продовжимо вбивати зі спокоєм буддиста. Продовжимо вбивати, не перериваючи медитації. Справжній воїн більше не медитує на захід сонця. Справжній воїн медитує на підбитий танк.

Птахи пасуться в небі. Птахи полюють на здобич. Кулі полюють на птахів.

Куля поцілила в птаха. Розтяла його навпіл. Чорне пір’я посипалося додолу. Пір’я чорного янгола: хтозна, може, ця куля мала бути тобі.

Бог, що створив танк, і тебе, і твого ворога, який одвіку обертає сансару-гусеницю, прислав крука, прислав тобі янгола-охоронця у вигляді чорного птаха: тепер ти крукові зобов’язаний усім.

Тепер ти повинен жити за себе і за вбитого янгола-птаха. І за тих, які полягли поряд із тобою. І за тих, кого ти вбив.

Медитація. Не варто через таку дрібницю, як життя, переривати медитацію. Не варто переривати медитацію через таку дрібницю, як смерть. Продовжуй. Життя, війну, карму. Медитація завжди дає свої плоди. Війна — свої.

31.08.2015

4

Ми не знаємо назви цієї водойми. Навіть не знаємо, це річка чи озеро. Вода тут стоїть чи протікає? Протікає, як люди? Як — ми?

І ні в кого спитати. На цьому березі — ми, на іншому — вони.

Тут заходять у дім, не стукаючи. Тут на твоє: «Агов! Є хто живий?» — оживає лише відлуння.

Тут вікна лежать на підлозі і замість того, щоб дивитися у світ, дивляться у небо крізь продірявлену стелю, а останні вцілілі шибки перетворюються на пісок під твоїми берцями.

Тут яблука в садах падають додолу не тоді, коли прийде час, а коли прилетить міна чи снаряд.

Тут кожен собака біжить до тебе, сподіваючись, що ти — його новий господар.

Ще не так. Тут кожен покинутий собака біжить до тебе, сподіваючись, що то повернувся його старий господар. Дарма, що повернувся з війни.

Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити диким звіром, вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Не втратили віри в людей. Мабуть, лише вони.

На подвір’ї початкової школи розкидані іграшки. Недобудовані піщані замки, мости, залізниці, розтоптані дорослим чоботом, вивернуті ранці, покидані, недочитані, прибиті курявою книжки.

Таке враження, наче діти в одну мить стали дорослими. Раптово відмовилися від свого дитинства. Що мало статися, щоб діти в одну мить перестали бути дітьми?

На цвинтарі покинуті могили. Ніхто не протоптує стежок до своїх мертвих. Мертві — нікому не потрібні у світі, де немає живих.

Коли нікуди йти, коли всі шляхи впираються у перекошені ворота, відчинені навстіж, живі можуть піти до своїх мертвих. Куди йти мертвим? Нікого. Жодної свіжої стежки. Жодного живого сліду. Лише вітер. І шелест сухої трави.

Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви. Вона, безіменна, і — ми.

Ми щодня бачимо її обличчя, її випотрошені нутрощі, її відірвані руки, її відтяті ноги, розкидані де тільки можна, її численні прострелені навиліт голови. От тільки імені не знаємо. Називаємо «війною». Першим, що спадає на гадку.

Але це не «війна». На «війну» вона не озивається. На «війну» вона навіть не схожа. Це — щось інше. Без імені. Нетутешнє. Потойбічне.