кожної «ночі» Флойд шукав її на «зоряних картах» свого ілюмінатора. І хоча її було б легко помітити, скажімо, у якийсь хороший бінокль, та Флойд уперто відмовлявся скористатися чимось подібним: для нього це була така собі маленька гра, мета якої полягала в тому, щоб перевірити, як добре його старі очі зможуть упоратись із цим завданням. Нехай там двоє якихось астрономів із Мауна-Кеа^[7] і стверджували, що спостерігали вже комету візуально, та їм ніхто не вірив, а до подібних заяв з боку інших постійних мешканців «Пастера» Флойд ставився ще скептичніше.

Але сьогодні вночі, згідно з розрахунками, яскравість її мала вже зрости до шостої зоряної величини, а отже, можливо, йому пощастить нарешті ту комету побачити. Він провів подумки лінію від Гамми до Епсилона та почав пильно вдивлятись у вершину уявного рівностороннього трикутника, основою для якого ця лінія і стала, — так, наче одним тільки зусиллям волі от-от прониже своїм зором усю Сонячну систему наскрізь.

І ось вона! Така ж сама, якою він уперше був побачив її сімдесят шість років тому: малопомітна, але добре впізнавана. Якби не знав точно, куди треба дивитися, то навіть і не помітив би її чи сприйняв би за якусь віддалену туманність.

Для голого ока вона здавалася лише крихітною, ідеально круглою туманною цяточкою, і хоч як би він напружував зір, але так і не побачив нічого схожого на хвіст. Утім маленька флотилія космічних зондів, яка багато місяців супроводжувала комету, вже зафіксувала перші викиди пилу та газу, що невдовзі утворять на тлі зірок яскравий плюмаж, спрямований якраз у протилежний бік від свого творця, Сонця.

І ось, коли комета зайшла у внутрішню частину Сонячної системи^[8], Гейвуд Флойд, як і всі інші, звернув увагу, як трансформувалося її холодне, темне — ні, скоріше навіть чорне, — ядро. Після сімдесяти років перебування в «космічному морозильнику» складна заледеніла суміш води, аміаку та інших речовин почала танути й кипіти. Летюча гора, за формою — та розміром — приблизно з острів Мангеттен, робила повний оберт на невидимому космічному рожні за п’ятдесят три години; тепло Сонця проникало всередину крізь ізолювальний льодовий наст, і назовні під тиском виривалися пароподібні гази, роблячи комету Галлея схожою на дірявий паровий котел. Струмені водяної пари, змішані з пилом та відьомським варивом з органічних сполук, виривалися з пів десятка маленьких кратерів, найбільший з яких ― завбільшки десь із футбольне поле ― регулярно починав вивергатися щоразу десь години за дві після настання «світанку» на кометі (тобто в той час, коли той кратер починало освітлювати Сонце). Тоді він мав вигляд точнісінько такий самий, як той знаменитий гейзер на Землі, у Єллоустонському національному парку в США, тож його швидко охрестили так само — «Старим Служакою».

Флойд уже уявляв собі, як стоїть на обідку того кратера, чекаючи, поки Сонце «зійде» над темним покрученим краєвидом, добре відомим йому із зображень, отриманих від космічних зондів. Щоправда, у контракті нічого не йшлося про те, чи дозволять пасажирам, на відміну від екіпажу та наукового персоналу, виходити з корабля, коли той пристане до поверхні комети.

Та, з іншого боку, там навіть найдрібнішим шрифтом ніде не сказано й про заборону робити це. «Їм доведеться добряче постаратися, щоб мене зупинити, — подумав Гейвуд Флойд. — Я впевнений, що пречудово впораюся зі скафандром. А якщо ні, то…»

І тут він пригадав цитату одного з відвідувачів Тадж-Магалу, що якось зазначив: «За мить таку не жалко і померти». Флойд, безперечно, сказав би так само й про комету Галлея.

Розділ 3. Повернення

Навіть якщо не брати до уваги той, згаданий уже, нещасний випадок, то для Флойда повернення на Землю і само з себе було дуже непросте.

Перше потрясіння він відчув уже невдовзі по пробудженні, коли після тривалого сну його привела до тями доктор Руденко. Обіч неї якось невпевнено м’явся Волтер Кернов, і тоді Флойд, навіть перебуваючи в напівсвідомому стані, зрозумів, що тут щось не те: їхня радість від його пробудження була аж надто перебільшена і, попри їхні зусилля, не змогла приховати певного напруження. І лише аж по тому, як він повністю одужав, вони повідомили його, що доктор Чандра вже не з ними.

Десь за Марсом, так непомітно, що навіть сенсори не змогли визначити точний час, він просто перестав жити. Його тіло, залишене дрейфувати у відкритому космосі, за інерцією довго ще продовжувало вперто триматися орбіти «Леонова», поки не було нарешті притягнуте Сонцем та поглинуте його протуберанцями.

Причину смерті точно не встановили, але Макс Брайловський висловив здогад, який, хоч як би це ненауково тоді пролунало, не спробувала спростувати навіть головний корабельний лікар Катерина Руденко.

— Він не зміг жити без Еала, — промовив тоді Брайловський.

А на додачу виклав своє міркування і Волтер Кернов:

— Цікаво, як сприйме це Еал? — запитав він. — Бо щось там іззовні, без сумніву, перехоплює всі наші радіоперемови. І рано чи пізно він дізнається.

А тепер і Кернова не стало — як і всіх інших, окрім маленької Жені. Він не бачив її двадцять років, але акурат на кожне Різдво отримував від неї вітальну поштівку. Остання з них і досі була приколота в нього над столом. На ній зображено навантажену подарунками кінну трійку, яка щодуху мчить крізь сніги російської зими, а за нею спостерігали кілька вкрай голодних на вигляд вовків.

Сорок п’ять років! А іноді здавалося, що лише вчора «Леонов» повернувся на земну орбіту, до рідної планети, де весь рід людський вітав його команду оплесками. Але ті оплески, хоч і сповнені пошани, були якісь навдивовижу стримані, позбавлені справжнього ентузіазму. У загальному підсумку ота їхня місія на Юпітер виявилась украй успішною; вона відкрила скриньку Пандори, повний уміст якої ще не досліджено.

Коли на Місяці, у кратері Тихо Браге, відкопали той Чорний Моноліт, відомий тепер як Магнітна Аномалія Тихо Один (МАТ-1), про його існування знала тільки жменька людей. І тільки після злощасної подорожі «Діскавері» до Юпітера весь світ дізнався, що, виявляється, десь чотири мільйони років тому в нашій Сонячній системі побувала одна позаземна цивілізація та залишила тут свою візитну картку. Ця новина стала одкровенням, але не сюрпризом: чогось подібного земляни чекали вже давно.

І все те відбулося ще задовго до появи роду людського.

І хоча «Діскавері» й спіткала якась незбагненна аварія на навколоюпітеріанській орбіті, та конкретних доказів того, що причиною її стало щось інше, а не несправність космічного корабля, не було. Попри те що теоретично МАТ-1 і мала для людей