жінка в бузковому халаті відчиняла вікно. Пух на її вкритих ластовинням гойдливих передпліччях просякав сонячним світлом. Буває, коли потримаєш частину тіла у воді, всі волосинки виявляються обліпленими найдрібнішими бульбашками кисню.

Приємно було повільно повертатись зі сну під стишені жіночі голоси на коридорах, під дзеленчання пробірок, скрипіння коліщаток на візках для ліків. Добре було знати, що можна ще довго дрімати. Можна буде дрімати ще навіть після того, як у тебе візьмуть аналіз першої ранкової сечі, аналіз крови, як виміряють температуру і тиск.

І ще йому подобалося прокидатись уночі під стривожені голоси, шарпанину, біганину на коридорах. Когось кудись терміново котили, явно не встигаючи, щось відбувалося безповоротне, остаточне — але все це було там, за стіною, за зачиненими дверима. Він міг собі знову поринати в сон, знаючи, що його це не стосується.

За вікном погойдувалися липкі й лискучі від весняної вологи гілки. Їхня чорна кора розповсюджувала ледь відчутний терпкий запах.

Щоранку санітарка вимивала підлогу в палаті. Він відстежував цей ритуал пожадливо, зголодніло: як вона занурює швабру в прямокутне видовжене відро, як ретельно витискає зайву воду з поролону, як затискає швабру в кутик приміщення і звідти починає вести рівні смуги, перемальовуючи на кілька хвилин тьмяну поверхню на глянсову й урочисту. Енергійне мокре поскрипування поролону об темний лінолеум. Жирні мазки, що дедалі більше заповнюють простір. Накладання шарів. Пропущені тонкі невимиті смужки, що викликають неспокій, відчуття тривожної недовершености. Він спостерігав, як випаровується волога, як блідніє та вицвітає поверхня, як не залишається жодного сліду від недавнього перетворення.

Коли чоловік зміг пересуватись палатою, коли зміг стояти, спираючись на милиці, його увагу захоплював садівник за роботою — розмірена побілка дерев, ритмічні рухи широким пензлем, ледь помітне посіріння стовбурів, яке з кожною хвилиною увиразнюється все дужче. Або згрібання сміття, гілок і старого листя, що накопичилися за зиму, перебувши під снігом і льодовою корою. Формування куп. Вантаження їх на тачку. Він не думав про те, чи подобається йому цей чоловік, так само як не думав, подобаються чи не подобаються санітарки й медсестри. Він не думав про них узагалі. Його просто заспокоювали їхні жести, їхні заняття, симетрія їхній звичок, ламаність зморщок на їхніх обличчях.

Він знав обриси спини садівника, знав, що той сутулиться, що голова його втиснута в плечі. Що у нього великі вуха, навколо яких жорсткими віхтями стирчить сиве волосся. Іноді він чітко бачив чорні глибокі пори на м’ясистому носі, червоні капіляри на його крилах. Але зір його тут же знову затуманювався — так скло у ванній вистеляє парою — і скроні прострілювало гострим болем (постріл, постріл, постріл спазму, тріпотіння судин, тіснота черепної коробки, розчавлювання), і після того він довго не міг нічого розгледіти навіть на близькій відстані. Мусив лягати в ліжко, щоб не впасти. Не міг ворушитись.

Він увесь час почувався сонним, погано виспаним, хоча мав чітке відчуття, що прокинувся зовсім недавно, виринув із найгустішого намулу на дні, куди не досягає жоден промінь, де звуки повністю перекриті важкою товщею безвісти. Цей безіменний сон тривав надто довго, кілька місяців, може, навіть кілька пір року. А потім запах соку гілок і мокрий вітер, і ще кволі, лимонно-салатові сонячні промені, і скрипіння коліс перевантаженої садівникової тачки почали достукуватись туди, у темінь, почали вібрувати, котити хвилі, поштовхувати його, і гойдати, і виносити догори — туди, де каламуть була не така каламутна. Перепона, яка відокремлювала його від світу, витончилась.

Хоча й не зникла повністю. Вона надійно його захищала. Надмірні болі чи небажана метушня, дотики рук у латексних рукавичках, холод гострих інструментів, ліхтарик, націлений в очі, УЗД, зонди, пальпації, кардіограми — все це занадто сильно разило, нестерпно сильно. Схилені над ним обличчя, пильні очі, голоси, які тицяли в нього не менш дошкульно, ніж пальці й інструменти. Він негайно йшов на дно, залягав у темряву.

Згодом, однак, деякі маніпуляції почали приносити заспокоєння, тож він не тільки перестав утікати від них, перестав западати в прострацію, але й передчував і дослухався, бо виявлялося, що відчуття існують. Дослухався до найпростіших відгуків свого тіла. Дослухався до того, що могло бути його тілом. Хоч він не одразу пов’язав цей об’єкт, який відчував, зі словом «тіло», бо слова взагалі довго до нього не пробивались. Він їх чув, але вони нічого не означали. Він не реагував на них так само, як не реагував на поскрипування віконної рами.

Хоча, правду кажучи, на поскрипування віконної рами таки реагував — рама видавала звуки шорсткі, відповідала на протяг. Чоловік дослухався до цих звуків, як до власного пульсу чи серцебиття. А слова були чимось занадто грубим, і ні про що не свідчили, і ніяк не пов’язувалися ні з відгуками тіла, ні зі шваброю, ні з вухами й носом садівника.

Його перевертали з боку на бік, розмотували пов’язки, колупались у ньому, заливали мазями й рідинами. Тілиста медсестра ретельно вимальовувала на ньому візерунки брудно-рудим розчином, вимочуючи тампон у вмісті пляшки з темного скла. Хірург з глибоко запалими очима витягував із його шкіри нитки, що перетворилися на чорні дротики. Інструменти дзенькали. Деякі нитки з часом розсмоктувалися в організмі.

Поступово він почав прив’язувати слова до явищ або предметів, хоча це й скидалось йому на пришивання слів хірургічними нитками, бо він не відчував, що слова й поняття одні одним належать. Він робив це тому, що слова були потрібні санітаркам, медсестрам і лікарям, а ті проводили з ним маніпуляції, яких йому хотілося. Санітарки, медсестри й лікарі робили його тіло фізичним.

Він передавав себе в їхні руки так, як передають небайдужий об’єкт у добрі руки, з тією лаконічною вдячністю, на яку був здатен. А тим часом з певної віддалі чи глибини спостерігав за тим, як можна поводитися з цим об’єктом.

*

Тілиста медсестра час від часу відпроваджувала його коридорами в кабінет психіятра Слонової. Це була довга й виснажлива подорож. Вона вичерпувала беззмістовністю, тягнулася роками. Він довго, з надсадним зусиллям робив крок правою ногою, напружуючи геть усі м’язи, навіть сухожилля на шиї, навіть щелепи — і цей крок уже встигав набриднути йому так нестерпно, що він неодноразово застосовував свій чітко відточений спосіб уникання: провалювався у невідомість. Усе ж — із нез’ясовних та ірраціональних причин — наступні рази він