Злодійка, яка смикнула лихо за косички

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Посвята

Райану і Обрі, моїм божевільним курчатам

Пролог

Вони випотрошили Корбіна прямо посеред вулиці. Властиво, з цього все й почалося.

В мене немає багато друзів. Мої вдача й професія зробили мене таким собі відлюдьком. Корбін був одним з тих небагатьох, в чиїй присутності в мене між лопаток не зав‘язувалася тугим вузлом настороженість. Одним з тих небагатьох, хто міг мене розсмішити, хто бачив, як я плачу. Я знала, що можу повернутися до нього спиною, і він не встромить мені ніж, в переносному чи прямому сенсі. Довіряла йому, не дивлячись на гарне личко і добре підвішений язик. Звісно, він був пройдисвітом і злодієм. Зрештою, я теж. Тож коли він дав себе пошматувати перед власним домом поблизу Шовкової вулиці, я вирішила, що хтось повинен за це заплатити.

Вони думали, що можуть просто прибрати його, як якесь сміття. Думали, що буде легко.

Вони помилялися.

Розділ 1

Не скажу, що була особливо рада його бачити, коли опівдні одного спекотного, літнього дня Корбін з‘явився і почав грюкати в мої двері. Вас не повинно дивувати, що хтось з моєю професією переважно спить вдень. А так, як я нікому не розповідаю, де живу, то була більше, ніж просто роздратована побачивши його.

-- Привіт, Амро, -- сказав він з тією своєю хлоп‘ячою посмішкою, яка провела його не через одні двері, через які він не повинен був пройти. Проте виглядав він кепсько. Темні мішки під очима, привабливий заріст бешкетника переріс в неохайну щетину. Жовто-зелена тінь старого, бридкого синця виглядала понад просяклим потом коміром. Кучері кольору меду були жирними й пом‘ятими.

-- Корбін. Чого тобі в біса треба?

-- Зайти? – Він продовжував посміхатися, але оглянувся через плече.

-- Якщо ти привів за собою якесь лихо, я відірву тобі яйця. – Проте я відхилила двері трохи ширше, і він прослизнув повз мене в сіни.

-- Знімай черевики, якщо хочеш залишитися, варваре. Знаєш, скільки цей килим коштує?

-- Залежить від того, хто купує, правильно? – Він всівся на лавочку в коридорі й розв‘язав шнурки.

-- Гарний халатик, -- промовив отим своїм шовковим голосом, але я відчувала, що говорив він без переконання. Я міцніше закуталася, а він засміявся.

-- Не хвилюйся, Амро. Ніж і так трохи псує ефект.

Я забула, що в мене в руках ніж. Ніколи не відчиняю двері без нього. Я заховала ніж і невдоволено поглянула на Корбіна.

-- Ти не можеш тут залишатися і я не збираюся позичати тобі гроші.

Він потягнувся, порухав пальцями ніг в шкарпетках.

-- Грошей мені не треба. Місце, щоб перекантуватися, може, але твоє горище мене не влаштовує. – Він поглянув на мене, і я побачила, що його щось гризе. Це не був товариський візит. – Маєш щось випити? В горлі пересохло.

-- Ага. Заходь у світлицю.

Я не надто жіноча. Все обличчя в шрамах, фігура, як у хлопця, а рот, як у моряка з двадцятилітнім стажем. В певних колах, визнають, що я добре виконую свою роботу, а моя робота не належить до традиційних жіночих професій. Я була на кілька щаблів вище від кишенькового злодія. Однак, на самоті у власній хатині, я оточую себе більш вишуканими, витонченими речами. Шовк і оксамит. Малюнки пастеллю. Вироби зі скла. Коли Корбін зайшов у світлицю, то аж присвиснув.

-- Амро, це справжнє декадентство. Я очікував голі стіни й вживані меблі. – Він бродив по кімнаті, розглядаючи картини, книжки, маленькі скляні фігурки, які я тримала в коробці.

-- Заткнися і сідай. Вина хочеш?

-- Більше нічого немає?

-- Ні.

-- Тоді я просто вмираю, так хочу вина. – Він розкинувся на велетенській еламнерській подушці, на якій я полюбляю сидіти. Протягнув ноги й посміхнувся. Я похитала головою і пішла ритися у своїй жалюгідній коморі. Знайшла дві відносно чистих склянки й пляшку витонченого Фель-Радот, якого він явно не заслуговував. Але була надто рання година, щоб змушувати себе пити помиї.

Я наповнила склянки, подала одну йому і сперлася на стіну. Він взяв свою і випив одним духом. Я здригнулася, схопила Фель-Радот і закрила корком.

-- Що? – запитав він.

Я віднесла пляшку назад у комору і повернулася з глечиком Тамборського найнижчого сорту. Воно ледь годилося, щоб на ньому готувати. Я опустила глечик йому на коліна.

-- Нагадай мені, більше ніколи не пропонувати тобі хорошої випивки.

Він знизав плечима і почав пити прямо з глечика.

-- Тобі не потрібні гроші. Тобі не потрібне місце, де зупинитися. То чого тобі треба, Корбіне?

Він зітхнув, поліз у простору сорочку — мені здавалося, що там щось випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.

-- Хай побуде поки в тебе.

Я не взяла.

-- Що це?

-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.

Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.

Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.

-- Звідки в тебе ця гидота?

-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.

-- Де решта? – запитала я.

Він