iншi, пригнiчували i губили мiсцевi породи… До речi… вiн помовчав, напружено думаючи про щось i рухаючи жовнами, — чиста порода могла зазнати мутацiї в такому ж напрямку не лише в космосi.
Його очi блищали двома сталевими кульками, в яких вiдбивалося свiтло. Брови, застиглi й напруженi, здавалися двома стрiлами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: «Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричi iнтенсивнiше вiд будь-якої iншої породи мишей. Пiд час польоту змiниться щонайменше чотирнадцять поколiнь, кожне з яких перебуватиме в космосi на три тижнi менше попереднього. Ми можемо з'ясувати з бiльшою точнiстю, що означає ця рiзниця для впливу космiчного випромiнювання на мозок тварин. Тодi я вiдповiм на твоє питання про психiчнi зрушення у деяких космонавтiв на далеких рейсах…» I ще звучали в нього у вухах Євгеновi слова: «Те, що залишається пiсля нас, — це i є наша справжня цiна, наша суть, тобто ми самi…»
Невже вiн усе життя помилявся в своєму братовi, а водночас, виходить, i в собi?
Корабель сiв на космодромi штучного супутника. Пiдйомник прийняв металеву сигару капсули в пружнi обiйми i опустив на нижнiй ярус. Цього разу, порушуючи субординацiю, Семен першим вийшов iз капсули. Привiтався з диспетчером i, дивлячись на його золотi нашивки, спитав:
— Ну, що там, на Землi?
— Ви вже знаєте? — здивувався диспетчер. — Але звiдки?
— Про що це ви? — спитав астронавiгатор. — Що сталося?
— На Землi з'явилися якiсь незнанi бiлi звiрi, — вiдповiв диспетчер. — Кажуть, що вони…
— Ми привезли засiб боротьби з ними, — урвав його Семен. — Треба негайно доставити його на Землю.