ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Анна Гавальда - 35 кило надежды - читать в ЛитвекБестселлер - Борис Акунин - Аристономия - читать в ЛитвекБестселлер - Бенджамин Грэхем - Разумный инвестор  - читать в ЛитвекБестселлер - Евгений Германович Водолазкин - Лавр - читать в ЛитвекБестселлер - Эдвард Станиславович Радзинский - Николай II - читать в ЛитвекБестселлер - Келли Макгонигал - Сила воли. Как развить и укрепить - читать в ЛитвекБестселлер - Джеймс Холлис - Под тенью Сатурна - читать в ЛитвекБестселлер - Джеймс Т Манган - Секрет легкой жизни. Как жить без проблем - читать в Литвек
Литвек - электронная библиотека >> Джордж Орвелл >> Современная проза >> Ковток повітря >> страница 3
уявленням про те, як має виглядати людина, що заробляє на життя комісійними — трохи зухвалий. У ті рідкісні моменти, коли на мені новенький костюм, а між пальців — сигара, я ще можу зійти за букмекера чи власника пабу, коли ж виглядаю зовсім погано — за продавця пилососів, та здебільшого довколишні відразу ж розуміють, хто я.

«Цей, напевно, заробляє не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень», — сказали б ви, зустрівши мене. У матеріальному та соціальному плані я типовий представник Елзмір-роуд.

На вулиці, окрім мене, майже нікого не було. Чоловіків уже забрав автобус о 8:21, а жінки поралися на кухні. Іноді, коли є час і настрій просто прогулятися по району, поміркувати над тим, як тут живуть люди, все це викликає сміх. Зрештою, що можна сказати про Елзмір-роуд? Типова в’язниця з вишикуваними у ряд камерами. Довга лінія камер для тортур на кількох мешканців, в яких конають бідолахи із заробітком «не більше п’яти-десяти фунтів на тиждень». Над ними знущається начальник, дружина виїдає мозок, а діти висмоктують останню краплю крові. Все це дурня про страждання пролетаріату. Сам я особливого співчуття до них не маю. Чи зустрічали ви колись різнороба, який би переймався через можливе звільнення? Такі люди страждають фізично, але закінчилася їхня зміна — і вони вільні. В таких халупах, як ці, ніхто ніколи не буває по-справжньому вільним — хіба що уві сні, уявляючи, як шефа на дні ями завалює купою вугілля.

Головна проблема таких людей, як я, полягає в тому, що всі ми поводимося так, ніби нам є що втрачати. Для прикладу, дев’ятеро з десятьох на Елзмір-роуд вірять в те, що живуть у власному будинку. Насправді ж ця вулиця, як і весь квартал до Головної вулиці, належить бандитській конторі «Гесперід Естейт», що перебуває у власності будівельної компанії «Щедрий кредит». Подібні будівельні компанії, напевно, найприбутковіша схема сучасного рекету.

Та й страхування, яким я займаюся, власне, теж є махінацією. Проте простою і відвертою. Сила цих будівельних компаній у тому, що вони змушують вас повірити в те, що роблять вам послугу. Ви гримаєте на них, а вони до вас ластяться. Іноді мені здається, що «Гесперід Естейт» заслуговує на почесне місце на п’єдесталі. Це ж бог будівельних компаній — такий собі гермафродит. Генеральний директор і турботлива дружина в одній особі. В одній руці в нього ключі — від трудового табору, звичайно ж, а в іншій цей... як же його називають? — ріг достатку, звідки без кінця сипляться радіоприймачі, поліси страхування життя, зубні протези, медикаменти, контрацептиви і техніка для саду.

Річ у тому, що ми на Елзмір-роуд не отримуємо права власності на будинки, в яких живемо, навіть сплативши за них останній внесок. Тобто ми їх, по суті, орендуємо. Ці помешкання оцінюють у триста вісімдесят, якщо розраховуватися готівкою, а якщо оформлювати їх у кредит на шістнадцять років — у п’ятсот п’ятдесят. Чистий прибуток — сто сімдесят на порожньому місці, та насправді ж «Щедрий кредит» заробляє набагато більше. З трьохсот вісімдесяти частина належить безпосередньо будівельникові, але ця компанія сама зводить будинки під вивіскою «Вілсон і Блум» та загрібає собі всі гроші. Єдина стаття витрат — будівельні матеріали. Але і тут вони наживаються, бо під іншою вивіскою — «Брукс і Скеттербі» — продають собі ж цеглу, плитку, двері, рами для вікон, пісок, цемент і, певно, скло. Я б не здивувався, дізнавшись, що ще під якимось ім’ям вони продають деревину, з якої виробляють рами для вікон та двері. До того ж (це варто було б передбачити, хоча ми всі були шоковані, довідавшись про це) «Щедрий кредит» не надто дбає про свою репутацію. Коли Елзмір-роуд тільки забудовувалася, компанія залишила кілька клаптиків землі вільними — нічого особливого, але для дітей добре, бо є де побігати. Цей пункт не включили до жодного договору, але ідея була така: нові будинки на «лузі» не зводитимуть. Але Західний Блечлі розростався: у 1928-му тут відкрили фабрику «Ротвелл Джем», а в 1933-му запустили англо-американський завод велосипедів; населення зростало, а ціни на оренду повзли догори. І хоча ані Герберта Крама, ані когось іншого з начальства «Щедрого кредиту» я ніколи в очі не бачив, з легкістю міг уявити, як вони починають облизуватися. В один чудовий день на «луг» прибули будівельники і почали там зводити будинки. В «Гесперід Естейт» забили на сполох і відразу ж скликали раду із захисту прав орендарів. Та дарма! Адвокати Крама поставили нас на місце за лічені хвилини, а на «лузі» виросло нове житло. Варто віддати їм належне — обвели вони нас круг пальця майстерно. Старий пес Крам заслуговує на свій титул баронета. Лише за допомогою однієї ілюзії того, що ці будинки перебувають у нашій власності та що ми маємо «частку в громаді», всіх нас, бідолах з «Гесперід Естейт» і решти подібних місць, назавжди перетворили на відданих рабів Крама. Всі ми, «шановані співвласники», — підлабузники-консерватори. Нащо різати курку, яка несе золоті яйця?! Значно погіршує ситуацію те, що всі ми виплатили приблизно половину суми за свої будинки й страшенно боїмося, що трапиться якесь лихо і ми будемо не в змозі зробити наступний внесок. Всіх нас купили за наші ж власні гроші. Кожен із цих дурнів, який аж зі шкури пнутиметься, аби двічі переплатити за кожну цеглинку свого лялькового будиночка під поетичною назвою «Мальовничий краєвид» — насправді ж у нього навіть дзвінок на дверях не працює, — ладен життя віддати за те, щоб врятувати свою країну від більшовиків.

Звернувши з Волпоул-роуд, я вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрі — коротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.

— Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!

Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся,