він потрапив у воду, бо ж добре знав, що в цьому місці не можна заходити в річку. Течія була надто стрімкою і несла його просто до моста. Між двома палями було напнуто сітку, ось у ту сітку й упіймався Мані. Хвилі захлюпували його. Собаці бракувало повітря. Його голова дедалі на довше залишалася під водою.

Я мусила якось порятувати Мані. Бачити, як він тоне, було понад мої сили. Здоровий глузд покинув мене, і я кинулася у воду. Часу на роздуми не було. Я повинна була добратися до Мані. Усе відбулося дуже швидко. Я наковталася води, мене охопила паніка. Навколо брудна, холодна ріка, і не відомо, де верх, а де — низ. А потім мені потемніло в очах, і я вже не пам’ятала, що відбувалося далі.

Згодом батьки розповіли, що течія віднесла мене до тієї ж сітки, до якої потрапив Мані. На щастя, неподалік курсував човен річкової поліції. Я, вочевидь, перш ніж втратити притомність, міцно обійняла Мані. Так нас удвох поліція і вирятувала з пастки.

Поліцейській команді поталанило вернути мене до життя. На щастя, довелося провести в лікарні лише пару годин. Та ще кілька днів я почувалася недужою і відлежала в ліжку.

Мані очухався швидше й ні на крок не відходив від мене. Він годинами сидів перед ліжком, не зводячи з мене напрочуд розумного погляду.

Багато людей навіть не здогадуються, яким вдячним може бути погляд собаки. Мані подовгу дивився на мене з любов’ю та вдячністю.

Звичайно, я й не здогадувалася, що трапиться далі…

Мені виповнилося дванадцять років. Нічого не змінилося. На морі ми так і не побували. Мої батьки усе ще перебували під «пресом», як вони це називали, маючи на увазі, що економічна ситуація в країні відповідальна за наші фінансові проблеми. На запитання, чому ж батькам моєї товаришки Моніки ведеться щораз ліпше, хоч несприятлива економічна ситуація в країні стосується і їх також, батьки роздратовано відмовчувалися. Мій тато ще упродовж багатьох місяців мав проблеми на своїй фірмі. Настрій удома часто бував надзвичайно гнітючим. Іноді мама бурчала, що ліпше було взагалі не купувати будинок, але, як на мене, такі балачки — даремне марнування часу, бо ж минулого не змінити. До того ж якби не власний будинок, я не змогла би залишити собі Мані. Тож добре так, як є.

Одного дня сталося дещо неймовірно дивне. Я вирішила, побачивши номер телефону в телевізійній рекламі, замовити найновіший CD із записами пісень моєї улюбленої групи.

Та тільки-но хотіла набрати номер, як почула голос:

— Кіро, спершу подумай, чи й справді можеш дозволити собі цей диск!

Я злякано роззирнулася по кімнаті: двері замкнені, я сама в кімнаті, тобто поряд жодної людини, та ще, ясна річ, Мані. Може, мені причулося? Я знову підняла слухавку, яку з переляку поклала на місце, однак не встигла набрати номер, як знову почувся голос:

— Кіро, якщо купиш CD, то витратиш майже всі кишенькові гроші, виділені на цей місяць…

Мані стояв переді мною, ледь схиливши набік голову. Голос, здавалося, належав йому. Але ж цього не може бути! Мене вкинуло спершу в гарячий, а потім в холодний піт.

«Собаки не вміють розмовляти, навіть такі розумні, як Мані», — подумала я.

— Колись давно всі собаки трохи вміли говорити, але не так, як люди, однак згодом цей талант у них майже пропав, — Мані глянув на мене. — Я ж його не втратив…

Якось по телевізору я бачила верблюда, який умів розмовляти, але ж то було кіно. А тут не кіно — дійсність! Раптом мені спало на думку, що, можливо, усе це мені сниться. Я ущипнула себе за руку. Ой! Боляче! Отже, я не сплю.

Мані не зводив із мене очей.

— Може, нарешті поспілкуємося, — знову сказав голос, — чи ти й далі щипатимеш себе від дива?

Не знаю, як це пояснити, але раптом те, що Мані розмовляє, видалося мені цілком звичним і нормальним, наче ми вже роками ведемо балачки. Ось тільки розмовляв Мані досить-таки кумедно: він зовсім не розтуляв писка…

— Ми, собаки, можемо спілкуватися на значно вищому рівні, аніж люди. Щоб донести інформацію, ми просто посилаємо думки у мозок інших, — пояснив Мані. — Тому я також знаю, про що ти думаєш.

Ось тепер я по-справжньому злякалася.

— Хочеш сказати, що читаєш усі мої думки? — запитала я і швиденько пригадала, про що ж, власне, щойно думала.

Мані урвав мої міркування.

— Звісно, я знаю, про що ти думаєш. Дві близькі істоти завжди можуть знати думки одна одної, до певної, щоправда, межі. Тому я знаю, як сильно тебе засмучують фінансові проблеми батьків. А ще я бачу, що ти починаєш робити ті самі помилки, що й вони. Те, чи вміє людина обходитися з грошима, з’ясовується у дуже ранньому віці. Правду кажучи, мені не слід було би розмовляти з тобою. Якби науковці довідалися про це, вони б негайно запроторили мене до клітки, щоб піддати розмаїтим тестам. Тому я ніколи нікому не розповідав про свої здібності. Але задля тебе я готовий зробити виняток, бо ти врятувала мені життя, ризикуючи власним. Та ніхто не сміє довідатися про нашу таємницю.

Мені кортіло засипати Мані запитаннями: звідки він взявся, ким є його попередній власник, хто його поранив…

Але пес не дав і слова мовити.

— Те, що ми маємо можливість спілкуватися, — великий дарунок… Згодом ти ліпше це збагнеш. Тож не будемо гаяти часу на порожні теревені. Пропоную вести наші розмови лише на тему грошей. Не хочу зайве ризикувати…

«Але є деякі теми, які значно більше цікавлять мене», — подумала я. До того ж мама часто казала, що гроші — не найважливіше в житті.

— Я теж так не вважаю, — відразу відгукнувся на мої думки Мані. — Однак гроші мають надзвичайно велику вагу, якщо їх бракує на кожному кроці. Згадай, як ми обоє тонули в річці. Рятуватися треба було будь-якою ціною, усе інше ж —

другорядне. Щось схоже відбувається з твоїми батьками. Їхнє фінансове становище таке погане, що вони тільки про нього й говорять поміж собою — образно кажучи, тонуть у ріці безвиході. Я ж хочу допомогти тобі не потрапити в таку ситуацію, повестися інакше. Якщо захочеш, я покажу, як гроші можуть стати чудовою силою в твоєму житті.

Про фінанси я ще ніколи серйозно не замислювалася. Звичайно, мені хотілося, щоб батьки заробляли більше… А ще я трохи сумнівалася, чи може пес бути найкращим фінансовим консультантом.

— Час покаже, — знову урвав мої роздуми Мані; здавалося, він навіть дещо поблажливо усміхнувся. — Однак за однієї умови: я зможу тобі допомогти тільки тоді, якщо ти сама по-справжньому цього захочеш. Ви, люди, часто вводите самі себе в оману, гадаєте, що хочете одного, а насправді — чогось зовсім іншого. Тому я пропоную тобі час від часу робити деякі нотатки. Скажімо, до завтрашнього ранку