Блакитні очі
Артуро Перес-Реверте
Переклад з іспанської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
Лило як з відра. Лило так, подумав солдат, наче сам Бог Тлалок чи шльондра, яка його народила розверзнули ворота небес. Лило, в той час, коли назовні гриміли барабани й похмурі капітани заходили заковані в залізо, краплини води стікали в них по шоломах, і обличчях, і шрамах, і бородах. Лило по всьому Теночтітлані, столицю ацтеків вкривала волога ніч; зловісні сльози барабанили по калюжах на подвір‘ї головного храму і розчиняли в коричневих струменях плями крові після останньої різні, кров сотень мексиканських індіанців, коли в розпалі свята капітан Альварадо наказав зачинити двері й перерізати їм горлянки, чик-чик, були й немає, чоловікам, жінкам, дітям, бо хто рано встає, тому Бог дає, і краще поспішити, ніж запізнитися. Я їх випередив на пів пуцьки, пояснив пізніше Альварадо, коли Кортес накинувся на нього. Ситуація вийшла з-під контролю, шефе, виправдовувався він похмуро. Але тихцем сміявся, тварюка. Випередив на пів пуцьки.
Бум, бум, бум, бум. Спершись на одвірок, під дощем, солдат з блакитними очима намагався стримати тремтіння, поправляючи нагрудник і шпагу. Навколо нього його товариші дивилися один на одного, неспокійні. З іншого боку стін палацу, назовні, барабани гриміли вже цілу вічність. Бум, бум, бум, бум. В них були тони золота, але тепер Монтесума був мертвий, припаси закінчувалися й усе йшло по пизді. Бум, бум, бум, бум. А ще в місті та навколо нього були тисячі й тисячі мексиканців, вони вкривали тераси, заповнювали бойові піроги в каналах і дорогу між знищеними мостами. Мексиканців спраглих помсти. Бум, бум, бум, бум. І так весь день і всю ніч, в той час, коли на вершинах святинь жерці здіймали руки до неба і готували жертви. Бум, бум, бум, бум. Ці звуки лунали всередині, в самісінькому серці, яке найбільш малодушні вже уявляли вирваним з тіла, закривавленим, їхні груди відкриті обсидіановим ножем. Бум, бум, бум. Дурнуватий план, подумав солдат, дивлячись на смертельно бліді обличчя інших. Приплисти з Касерес, і Тордесільяс, і Луарки, і Сангонери, які знаходяться хуй знати, як далеко, щоб тебе випотрошили наче свиню, а в святинях з твоїх нутрощів зробили шашлики, тут, в цьому Богом забутому краю. Бум, бум, бум. Крім того, за стільки часу, ці барабани набули свою власну мову. Якщо прислухатися, можна розібрати, що вони говорили: кляті чужинці, собаки, ви всі до одного здохнете, заплатите за те, що збезчестили наших ідолів, а ваша кров потече з вівтарів по сходах наших святинь. Бум, бум, бум. Саме це говорили цієї ночі, подумав він здригнувшись, йобані барабани Теночтітлана.
Кортес, з похмурим обличчям, не тягнув кота за хвіст: потрібно прорвати оточення. Простіше кажучи, це означало “Вперед! За Іспанію!”, всі накивають п‘ятами у Веракрус, а хто останній – підер. Таким чином вони завантажили на кульгавих коней і вісімдесят індіанців з союзницького племені тлашкальтеків частину золота, що належала королю, а тоді Кортес сказав, що залишилося зайве золото, яке нам не врятувати і хто хоче нехай бере собі, не залишати ж його псам. Тож солдати Панфіло де Нарваеса, які долучилися останніми, розпихали здобич по камзолах, за нагрудники, в торби закинуті на плечі, по перстню на кожен палець. А от ветерани, які побували в битві при Черіньоле, в містах Фландрії та Італії, які перебували з Кортесом з самого початку, але ніколи не бачили такої різні, як в Мексиці, намагалися подорожувати без зайвого вантажу. Ну може, як Берналь Діас і ще дехто, взяли якусь невеличку коштовність, якийсь золотий перстень. Речі, які не перешкодять бігти під час втечі, а всі знали, що бігти доведеться, бо навіщо нам ноги. Як любив повторювати ота тварюка, капітан Альварадо, гуляти безсонними як ця ночами з повними кишенями – шкідливо для здоров‘я.
Бум, бум, бум. Дощ продовжував періщити, коли вони відчинили ворота і почали виходити в ніч. Сандоваль і Ордас попереду, сто п‘ятдесят іспанців і чотириста тлашкальтеків з колодами для ремонту зруйнованих мостів. Посередині Кортес, ще п‘ятдесят іспанців і п‘ятсот тлашкальтеків з артилерією і п‘ятою частиною скарбу, що належала королю. За ними поранені, заручники, донья Маріна та інші жінки, під захистом тридцяти іспанців і трьохсот тлашкальтеків, впереміш з капітанами й людьми Нарваеса. І нарешті, Альварадо і Веласкес де Леон в ар‘єргарді, з загоном в сотню наймолодших солдатів, які повинні були рухатися вздовж колони, приходячи на допомогу там, де найбільша небезпека. Принаймні, в теорії. На практиці наказ був один: подорожувати без зайвої ваги, битися, як чорти і будь-якою ціною пробитися до мостів і дороги. З певного моменту, кожен буде сам за себе. Напрямок: спочатку Такуба, а потім Веракрус. Якщо хтось дійде.
Настала черга останніх. Тремтячи від холоду під зливою, солдат з блакитними очима закинув мішок з золотом на ліве плече, поправив ремінець шолома, витягнув шпагу і вирушив у дорогу. Дощ періщив у очі, засліплюючи його, через темряву, він не бачив куди ставив ноги. З колони, що рухалася, чулися кроки, молитви, прокляття, металічний брязкіт зброї та кірас. Попереду довга дорога, сказав він собі. Такуба, Веракрус, Куба, Іспанія. Вага золота придавала йому мужності. Він забрів у далекі краї в пошуках цього золота, бився і страждав і бачив смерть багатьох своїх товаришів. Сам був впевнений, що викрутиться з цієї халепи; і коли повернеться, йому вже не доведеться орати невдячну землю, на якій він народився, суху і прокляту Богом, землю каїнів, з якої витягують всі соки королі, священники, сеньйори, службовці, збірники податків і судові пристави; п‘явки, що живуть з чужого поту. Цього золота йому вистарчить на гарне життя і розкішне весілля, на покупку своєї власної землі та своєї власної хати. Щоб спокійно старіти, як гідальго, розповідаючи онукам, як він здобув Теночтітлан. Щоб померти старим і шанованим, нікому нічого не винним, тому, що за все, до останнього грама золота, він заплатив кров‘ю, здоров‘ям і страхом, ризикуючи життям в боях.
Він відчув в серці якусь пустку й перш ніж усвідомив собі в чому справа, знав, що думає про неї. Солдати, що йшли попереду зупинилися; і там, під зливою, чекаючи поки колона знов рушить, пригадав собі. Це всього лиш індіанка, сказав він собі. Всього лиш одна з тих індіанок. Їх були сотні, а ця нічим не відрізнялася від інших. Не