Литвек - электронная библиотека >> Ейвінд Юнсон >> Современная проза >> Ще раз, капітане! >> страница 41
став володіти цим господарством. Люди похитували головами й казали: «Ох, той пан Маґнус! Просидів там у місті й вивчився на пияка. Чому? Він мав стільки знайомств… Той пан Маґнус!»

Згодом він кинув пити.

Господарство належало вже не йому. Не знаю Маґнусових родичів. Цілком можливо, що вигнали його. Дали якісь там гроші — і бувай здоров! Так чи сяк, але він зник. Мабуть, був далеко на півдні й вчився ще на когось — на робітника, поета, птахівника, а чи просто на людину. Нічого про це не знаю. Згодом повернувся й купив хатинку біля узбережжя. Значить, мав гроші, а раз так, то звали його по-колишньому — пан Маґнус. Гроші в нього водилися. Дуже можливо, що вивчився на капіталіста, хтозна, або ще на когось, що видає гроші. Одне цілком певне — він відучився від чванства, властивого уродженцям багатого села, й у перші роки запрошував на Різдво до себе на справді розкішні учти. Запрошував усіх, не був скупий. Купував навіть ласощі для дітей і уділяв цього добра у різдвяні та новорічні святки — ходив від хати до хати. То був незвичайний чоловік, люди вважали, що він трохи схиблений і дуже багатий, дарма що живе на узбережжі. На третє Різдво стався параліч. З часом хворий таки став на ноги. Подейкували, що йому щось помикитилося, й міркували так: забагато було тої науки, таж голова не може всього вмістити. Язик йому ставав колом, пан Маґнус кілька років не міг говорити, принаймні так, щоб його розуміли. Язик заплітався в роті й шукав потрібних слів. Важка це була справа, виходило тільки «ге-е-е» та «е-ге-е». Але поступово його стали краще розуміти, вловлювали вже багато чого із сказаного. Знали, що він дуже печальний, за чимсь тужить, що пережив багато прикрощів і тому повернувся сюди. Одного не могли втямити — того, що насправді він дуже бідний. Але це виявилося згодом.

Тепер він тут ходить. За звичкою його кличуть паном Маґнусом. Купує курчат і молодих курей, тримає їх у хлівці, поки набереться повний короб, а тоді відвозить цей пташиний молодняк на пристань і пливе до міста. Заробляє за один раз близько двох крон. Що ж, є чимало людей, яким поводиться не так добре, як йому.

Пан Маґнус гекає й егегекає. Рипить тачка, курчатам далеко не з медом. Та над селом світить сонце, дарує широку й ласкаву усмішку.

Ось такі дні не закарбовуються в пам’яті. Не стається нічого вартого уваги. Так би мовити, дні без подробиць. Сяє сонце, прохолодний, хоч і легкий вітерець ніжно обвіває село, все тут світле, ясне й велике. І все ж такі дні запам’ятовуються по-особливому. Залишаються в споминах як свідки тихої подячної радости. Ніхто не забуває, що десь далеко у світі триває жахлива криза, що під питанням стоїть ціна самої культури. Ніхто не забуває, що люди, незліченні розпачливі людські істоти, гинуть із зброєю в руках. Ніхто не забуває, що велику частину світу формує крута, невблаганна сила, неусвідомлений рух вперед. Ніхто цього не забуває. А однак ходить отут, вдячний за сонце над селом, за свіже повітря, за барви природи, за цю тишу. Згадуються ці дні, як велика музика, що її сам не зумієш відтворити.

Усе, що діється, — це, власне кажучи, не події, а тихий потік життя на тлі нерухомих краєвидів. Раз на тиждень пан Маґнус штовхає свою рипучу тачку до пристані. Пізно ввечері повертається додому човном, і тоді скрипить порожня тачка вузькою поганою вуличкою приморського села. Зустрівши когось, пан Маґнус погегекає з ним якусь хвилинку — про те, кого зустрів, про те, що купив чи хотів купити. Про те, багато чи мало людей було на пароплаві. Про те, що панові Маґнусу пора додому. Пора запарити каву.

Буває, що тачка рипить у тиші й ніхто не трапляється по дорозі. Бачу пана Маґнуса здалеку й повільно йду назустріч. Що я хочу йому сказати? Нічого. Випадає сказати, що сьогодні хороша погода.

— Добрий вечір, пане Маґнусе.

— Ге-е-еге.

Білий пароплав дав задній хід і набирає швидкість. Дим відноситься вітром на сушу й розпливається, білий, розріджений. Повернувши на вечірній пруг, сонце опускається й заходить за гряду. Ще сіється несміле світло. Поля пахнуть осінню, осінній призвук чути в повітрі, в голосах.

Пан Маґнус повертає застигле, важке, одутле лице до мене й пробує усміхнутися. Егегекає. Либонь, дає знати, що я можу з ним трохи побути. Йду поруч нього, і нерівне рипіння тачки звучить немов розмова з полями та сутінками. Я балакаю, маю на те охоту. Вказую на поля й кажу, що вони набрали дивовижної блакитної барви з сіро-голубим відтінком, якого, мабуть, взагалі немає на світі. Здається, що це незглибима гладінь. Мій співрозмовник жваво киває головою, неначе давно вже відкрив це собі, але ніколи не гадав, що хтось інший зумів відкрити таку просту річ. Кажу, що гірський гребінь синьо-чорний. Сонце ще світить, та ця стіна застує його. Пан Маґнус киває головою, я сказав незаперечну правду.

Підходимо до його сірої хатки, господар дає мені знак зайти. Відчиняю хвіртку, від неї подвір’ям біжить вузенька стежка з глибокими слідами коліс. Він завозить тачку в повітку, я супроводжую його й заглядаю всередину.

У напівтемряві на стіні висить шафка. Дивлюсь на неї — оце і є подія нинішнього дня. На дверцятах написано дату — 1816 рік — і зображено трьох геральдичних левів.

Показую пальцем — старовинна шафка, він киває головою: так, так, старовинна шафка. Виходимо надвір, хазяїн зачиняє двері повітки. Якийсь час я сиджу в нього. П’ємо каву й розмовляємо. Цілком добре його розумію. І ось іду додому, надворі вже стемніло.

Так сталося, що життя помалу переповнює мене, віддаляє від світу, в якому я жив кілька місяців тому, і притягає до іншого. Мене завжди радувало те, що живуть поля, росте трава, що поміж великих міст є поля картоплі та густі ліси. Однак ці міста все-таки найважливіші. Якось, приїхавши туди, я забажаю, щоб ми виводили далі нитку своїх предків і стали працювати на землі — хазяями чи наймитами. Чому я не маю садиби, чому не веду співучою чи гаркавою говіркою поважної мови з селянами про щорічні прибутки? Натомість я став кимсь таким, що навідується в гості й, на думку загалу, завжди готовий писати. Люди питають: «Чи зазнали ви тут якихось вражень? Чи напишете щось про тутешні справи? Нільс-Ульс-Андерс поїхав до Америки, його життя — це справдешній роман». «Та ні, тут нема на що дивитися, — кажуть інші люди. — У нас нічого не діється. Ось у місті, де ви живете, там, напевно, є про що писати?»

А тутешнє життя-буття…

До нас прийшла осінь, на полях лягла паморозь. Дме пронизливий вітер, на морі стало небезпечніше. Ми ще купаємося. Пірнаємо — шубовсть! — у холодну воду, сохнемо під скупим сонцем і ловимо дрижаки — востаннє цього року.

Тачка пана Маґнуса рипить дорогою до пристані й назад.
ЛитВек: бестселлеры месяца
Бестселлер - Элизабет Гилберт - Есть, молиться, любить - читать в ЛитвекБестселлер - Андрей Валентинович Жвалевский - Время всегда хорошее - читать в ЛитвекБестселлер - Розамунда Пилчер - В канун Рождества - читать в ЛитвекБестселлер - Олег Вениаминович Дорман - Подстрочник: Жизнь Лилианны Лунгиной, рассказанная ею в фильме Олега Дормана - читать в ЛитвекБестселлер - Джон Перкинс - Исповедь экономического убийцы - читать в ЛитвекБестселлер - Людмила Евгеньевна Улицкая - Казус Кукоцкого - читать в ЛитвекБестселлер - Наринэ Юрьевна Абгарян - Манюня - читать в ЛитвекБестселлер - Мария Парр - Вафельное сердце - читать в Литвек