- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (15) »
Андрій Химко Анти Епічна поема-легенда (скорочений варіант)
Заспів
О Велесе[1]-співцю! Як заспівку я витчу, З Дажбожих[2] променів як в'язь сплету живу, Уявам дам гадки, що човникові нитку, В основу як пущу перетинком канву?І як складу слова у плетива казкові, Події як нав'ю на осяйні мотки, Щоб намистинами діла цвіли в разкові, Щоб ними тішились нащадки залюбки;
Щоб світ упоясавсь рай-дивом семицвітним, Стежками часу він укарбувавсь по ній, Пригоди розцвіли в її галуззі квітнем І видивами щоб прослались пасма дій?..
Стрибоже[3], сил даруй тій заспівці стать вітром, Орлом грозу розбить у Сваржа[4] на чолі, Через яри століть пробратись лисом хитрим, Скропить росою шир всій Хорсовій[5] землі;
Крізь темні хащі літ промчати пардом скорим, По дну Віків глухих бог-Мороком[6] пройти, Стать віщим дубом в прю навстріч колядним хорам, Рясним дощем нічним обмить первосвіти!..
Перуне[7], ліс часів дай рогом розбудити, Подій степи старі стрілою облетіть, У далину віків пройти гостинцем битим, Ключем джерел заграть із глибини століть,
Щоб громом прогула весни ключінь стокрила, Добувши кременем у Хорса блискавиць, Щоб з райдужних мостів звелась краса Ярила[8], Жлю, Карну й Злибіду[9] навік поклавши ниць.
Орлу судилася пташиних зграй покора, Осетре, риб собі під владу всіх візьми!.. Над звір'ям правлять Лев і мудра Дівечора[10], А пісня Велеса — одвіку над людьми!
Пролог
Як почалося все? Метелиці і грози Гасали Всесвітом у віковічній млі, Днів не ділила ніч, не гнали спек морози - Був бовтанець стихій — ні неба, ні землі,Одна непроглядь лиш з похмурим глибом-криком, Якій ні початків, ані кінців, ні мір… Та вже боги жили над Прасвітом великим, Ладуючи стихій верткий неспинний вир…
І вдарив раптом грім, молонья стоіглиста Вогнем пекельним враз упала в мертву хлань, І в спаласі отім, немов оладка з тіста, В кипіні твердь спливла — богів найперша дань.
Нараз котрогось дня звели вони угору Три велетні-дуби над прірвищем святим… Нема таких дерев у сьогочасну пору, Аби на кронах їх містилися світи.
Нема й тих трьох птахів у голубів подобі, — А то були Дажбог, Перун і Світовид[11], — Що з Космосу глибин піску принесли в дзьобі Й створили землю нам, а з криги — небовид.
Ті три творці для нас трудились без спочину, Аж поки вид дали усій святій землі… Як ліс вже був і степ, дали живцю в лучину, Для Сонця й Місяця пробили вікна в млі,
Вділили порам час, ночам і дням черговість, Багрець в сніги вдягли, голизну — в буй-зело, Навік заповіли життю і Честь, і Совість — Велику Первосуть і щедре Первотло.
А щоб мінилися, буяли, грали з'яви, Щоб тіло ні одне не нудилось віки, Морана[12] з Мороком явили смерть ласкаву: Нехай спочине всяк, хто шлях пройшов важкий!
І засвітився світ, і ставсь надземний простріл, Засяяв день ясний, і чорна ніч пройшла; Нап'яв намет свій Сварж наміткою над простір, Озера, русла і діл Русаля[13] залила…
І розцвіли зірки, і хмари забіліли, Стадами попливли по небесах вони… Згоряло Коло[14] вщент і сходив Місяць білий, Вселялися ліси, і луки, і лани…
І вже тоді боги, коли повсюди радо Усе жило, цвіло, буяло і росло, Створили двох людей найперших — Діда[15] й Ладу — І завели в курінь над гомінким Руслом[16].
Дажбог тоді з глибин за три дні й ночі в дар їм Дістав корець пашниць всіляких по зерну; Перун креснув огню в ранковому захмар'ї, Щоб клали ватри скрізь богам даринь ясну…
Три волоси зачать із себе Велес дав їм — Із них пішли Тварин, і Риб, і Птиць роди… З тих давніх днів цей бог своїм звичаєм славним Як той пастух над всим, у всі віки ходив…
Коли ж Дух-Род[17] з'явивсь, а з ним і Рожаниця, То їхнє старшинство всі визнали боги, І став весь світ як сяй[18] — у золотих зірницях На тверді, на воді уславивсь навкруги…
Всівалася життям, цвіла земля-палата, Брели часи по ній (їх міряв день-рушник); Русалю й Чура[19] — двох — знайшла у лісі Лада, В калині мила їх в ніч на святий семик.
Родився Лель-Полель[20], а потім Предка й Живу[21] В хмільну Купальну ніч внесла в курінь вона… Отак той перший рід засіяв людства ниву, Яку часи вели стежками літ до нас…
Від Предка отоді, либонь, пішли всі люди, З них перший був Еней[22], інакше — Ант-Енет! Чурило й Род усіх їх берегли від злуди — За жертви, за святих вогнів урочий злет…
Як незлічимо рід розмноживсь Предка й Чура, Взяв Морок їхній дух із тризняних[23] багать; Забрали їх боги до світлого лазуру — Володарям ясним у всьому помагать…
Енетам-антам, щоб не билися за владу, Старшинство шанувать звеліли всім згори, Нехай же всі роди, що досі йшли від Лади, Хай вічно йдуть вони від Предка й Прачури[24]!
Послали для весни Ярила й Мокіш[25] з неба, Свій час, і вид, і знак земним порам дали, Навчили з ялівцем в требницях[26] править треби, Сильця і в'язь кріпить, тесать соху, коли,
Збирати в дуплах мед і засівати поле, Пускать метку петлю чи стріли звірю вслід, Вести святий обряд Русалі й Сонцю-Колу, Варить п'янкий напій для тризн із роду в рід.
А вже як звір і птах став звично їм кориться, Впряглись буй-тур і кінь в соху — рогатий сук, Сварог навчив людей варить у горні крицю, А Велес — з волосу видобувати звук…
Минули ночі й дні… Стекло часів багато, Аж поки у роди сплелися верви всі, І всюди влади верх у Матері взяв Тато І з верв[27] задруги склав у клятві на росі[28].
Енети-анти, що “посівом неба” впали, В роздоллі піль, гаїв розсіялись без мір, Розгонивсь край вподовж — в Загір'я[29] від Каяли, І ширився в боки — з морів до Болдигір…
Основою життя став спай сім'ї й посім'я, Порядком — старшинство, що берегло від бід, Нещастям стала смерть і радістю — весілля, І мертвим, і живим за бога всім став Рід.
Та люди не завжди його сповняли звичай, Чурила й Живи тим спричинюючи гнів, Тому до них не раз йшов покар таємничий І вів з собою в край вервечки чорних днів…
Зтоді легенда ця дійшла й до нас віками
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (15) »