Йшло сьоме літо. По обряду

Йому ім’я вже дати слід.

Три дні ладналися всі радо,

Як і до свят,— Одар і рід.

Гінці ходили вхож^[60] скликати,

Чи подорожніх і гостей…

І почали… Остригла Рата

Уперше сина… Хай росте!

Хай дасть Мокіш незламність тілу,

А Жива — силу, міць і кміт,

Дажбог — дарує вдачу смілу,

А Хорс — красу та довголіт!

— Яким ім’ям, для Мокіш гожим,

Прозвать його хотіли б ви? —

— Велів нам Хорс назвати Божем!

О Хорсе! Вчуй, благослови! —

— Приймаю! Бож! — Одар звів берло^[61]. —

— Хвала! Хвала на всі літа!.. —

За верву линуло і мерло

Луною десь в нічних житах… 

… Пройшли роки. Як тісто в хмелі,

Бож виріс, мужнім став сповна.

Давно від верви й від оселі

Манить його взялась Дана.

А раз — біда! Запівніч, досвіт,

Ось ранок вже, обід, півдня —

А  Бож немов запав на той світ

І в табуні нема коня!

Ще й дикого такого збоя!

За ним він стежив недарма!..

Ллють волхви в Рось крові живої,

Три дні гадюк січуть… Нема!

Жалкують хоти, Рата плаче,

Одар від горя потемнів,

Брати гінців шлють нетерпляче —

І марно все… І страх, і гнів

Сповили верву звідусюди…

Йшло сонце в застін, як у двір

Верхом, у ріг гудучи гуди,

Ускочив Бож. Забитий звір

За ним волочиться на шнурі,

З коня спада ропа до ніг,

Чоло бліде, надбрів’я хмурі,

Сорочку порох геть обліг,

На плечах рвану. Збита скроня…

Не скочив — зліз. Навколо ж — вир!

Незчувся, як чиясь долоня

Лясь по щоці! — За що, Вілмир?! —

В нестямі Бож аж стогне й миттю

Ударив старшого він. — Ах! —

Вкруг знявся зойк — і биллям, віттю

Брат впав до ніг. Та й Божа страх

Ураз схопив, як в кліщі, хватько,

В очах зрябіло… Чий то хлип?

Ледь роздививсь крізь сльози батька.

Завмерла челядь… Бож, як сніп,

Упав, цілує батьку ноги,

Та крик: “Зведись!” — його підняв.

— Всечесні чада, праві боги! —

Волав Одар, — Такого дня

Щоб менший старшому образу

В роду вчинив у нас чи зло,

Як світ стоїть, не знано й разу!

Як світить Коло, не було!

І ось цей хижий звір і бука —

Це Смиргло^[62] ввів його у гріх! —

Підняв на брата чорну руку,

На брата — старшого з усіх!

Тож, челядь, думайте, як треба,

Яку вчинити кару слід,

Щоб нам не прогнівити неба

І не накликать гірших бід!

Хто хоче помсту учинити? —

Звернувсь Одар. — Почне хто суд? —

В круг вийшов Рам, за ним Добрита,

Усвят і Плат, а вслід їм — Гуд.

— Вдесную станьте! — указав їм.

— А хто із Божем наодин

В суд стане за звичаєм давнім? —

В круг вийшли Гаст, Відрад і Мин.

— Тепер хто Божеві за брата

В Богів і Роду скупить мир? —

Уся в сльозах, в чіл вийшла Рата,

По ній Хотина і … Вілмир!

— В ошую^[63] станьте… Хто ще буде

За тим, хто в прю звичаям став,

Навіки рід увесь огудив? —

Одар розгніваний питав.

— Нема?.. То кличте в круг наш Тиху,

Свічки несіть, в кринках води,

А щоб не збив нас чорний Лихо^[64],

Гріхом щоб віче не водив,

Ти, Маво, в руки цівку правди^[65],

А ти, Цвіто, карбач^[66] бери…

Та поробіть собі, як завше,

Усі бовванів^[67] із кори…

Хто перший стане вічувати?.. —

Озвався Рам йому в одвіт:

— Прогнати Божа! Лиш без Рати…

Хай сам іде собі в Даж-Світ!^[68]..

— Що скаже вічеві Добрита?

Усвят що? Гуд? Що просить Плат?

— Ми судим Божу смерть вчинити

Або ж із весі геть прогнать! —

— За слово дякую вам, віче,—

Вклонивсь Одар. — А що брати,

Яких в наступники я мічу,

Хотіли б вічу донести? —

— Ми більше всіх просили Божа, —

Почав Вілмир і шапку м’яв, —

Щоб він ошуку, скільки може,

В шанобу й послух поміняв,

І завжди щоб приймав, по змозі,

Поради наші й інших чад.

Лиш нині (Божу раптом сльози

Заслали зір) він сам не рад…

Всьому, що сталось, я виною,

Мені за це слід кару дать!.. —

— Прогнать, — ревіла челядь, — згоя^[69]! —

Кричали з кругу віча: “Гна-а-а-ть!..

Мовчав Одар під лемент двору,

Йому проклін лиш різав слух,

Тому він звів знак-чілку^[70] вгору,

І гомін зборища ущух…

— То волите всі гнати Божа?

Даю я згоду і — кінець!

Але й Вілмир повівсь негоже…

Тому такий мій рішенець:

На троє літ за всі провини

Наш рід лишити Божу слід!

Якщо цей суд небожий — згине,

А ні, — то вернеться у рід.

— Так буть, — кричало віче. — Бу-у-ти! —

Мов з двору гнало геть Мару…

А згодом Рата лиш, як смута,

Одна бродила по двору…

* * *

Ридає Рата коло Божа,

Знайшовши сина у пітьмі:

— Скрапни у Річку кров — поможе! —

Слізьми душилась: — Сину мій! —

— Непослух мій ніс нелад в кущу^[71], —

Бож відказав. — Умер би я,

А так — хоч вигнаний — живу ще…

То хай умре печаль твоя!

Я вкрав тарпана з пасовиська,

Щоб дикого та приручить,

Його в запівніч виждав зблизька,

Вловив щасливу слушну мить.

Мов той упир^[72], у гриву вп’явся

І верхи вже сидів на нім.

Іржав тарпан, хропів, хвицався,

Та Велес помагав мені…

Десь по обіді, після зливи,

Попали ми в дрімучий ліс.

Був, як ніколи, я щасливий,

А кінь, бідак, ледь ноги ніс.

І ледь не крикнув я з утіхи,

Ладуню-мамо! Йшли ми вниз,

Там чулись звуки, жарти, сміхи.

Приглянувсь: гурт, збирають хмиз…

Одна з тих чад… Чи Хорс дав вроду?

Дивлюсь — очей не відведу,

Бо кращої не бачив зроду…

Мені зустрілась на біду!

Та юнка з гривною у зроччі^[73]

(Всі звали Ланою її)

Гляділа все мені ув очі —

Й співали в грудях солов’ї…—

І син замовк, зітхнувши глухо.

Сиділа Рата, мов німа,—

Все чує мати серця слухом,

Та ліків синові нема…

* * *

Там де в Дніпра гребіння гострі,

Де пада, ревучи, в обрив, —

Могутній Хорс там диво-острів

З камінних брил, зі скель створив.

Щоб вид не був сумним і голим,

Звелів, щоб виріс гай і дуб.

З них видно всі-усі довколи,

Що захищають край від згуб.

Як острів звівся, до знемоги

Хорс цілий тиждень перед ним

Вночі і вдень вкладав пороги —

Заслону хвилям навісним.

Та норовисті в бурі звички,

Щоб підкорити їх руці,

Поклав навкіс їм скелю-кичку^[74],

А побіч неї — два стільці.

Зтоді віки, як старожили,

Творіння Хорса берегли —

Навкілля й острів сторожили

Від зла, від горя та хули.

Мов казка,