далі не пішла. Можливо, я стану каменем, і вона стане каменем біля мене. А можливо, я стану деревом, а вона травою поміж мого коріння. Або я стану морем, а вона моїм Мисом. Мисом Доброї Надії, яким ти так марив. А ти, я сподіваюся, проживеш гарне життя. Я не люблю тебе, не мучся.
Марта.»
Читаючи, Віктор почав схлипувати і з’їдати слова, хоча Лія й так усе розуміла. Вона всміхнулась і обійняла ззаду Віктора, поцілувала його в спину — вона так хотіла поцілувати свого батька, торкнутися його, знати, що він є і що його можна пробачити.
— Я пробачаю тобі, тату, — Лія всміхнулась.
Віктор взяв її за руку й поцілував маленьку долоньку.
— Що ти таке кажеш, мені не можна такого пробачити.
Але Лія була нарешті щаслива. Усмішка застигла на її обличчі, а з носа потекла багряна цівка крові, зіниці спинились десь на горизонті. Останнє, що побачила дівчинка, — мерехтливі кораблі, звільнившись від криги, піднімалися і йшли до Мису, море було спокійним. Обрієм розливалися рожеві й персикові заграви. Сонце закривало свої золоті зіниці, а кораблі з піднятими вітрилами піднімалися з води й пливли у повітрі.
Ліїна рука обірвалась і впала неживою. Віктор рвучко повернув до себе дівчинку, став її трусити: «Ліє, ні, Ліє! Тобі не можна вмирати! Ліє, сонце моє!»
Він схопив її, вибіг із дому й поніс на Мис. Повз них пропливали велетенські кораблі. Віктор стояв на самому краєві обриву, обнімав дочку й просив її не покидати його, просив у неї пробачення, й сам, не знаючи за що, пробачав, просив не йти, плакав, підвивав, заглядав в обличчя і знову плакав. А повз них пропливали, підіймаючись далі над лісом, зі скрипом і скреготом, величні й горді кораблі.
Наступного дня Віктор закопав Лію поряд із горбочками її кролів. Перед тим він поклав дівчинці до рук Мартиного папірця. Лія ледь помітно всміхалася — здавалося, що зараз вона розплющить очі та спитає, чи готовий човен і як вони його спустять на воду. Та ні, вона й далі всміхалася мовчки у своїй незворушній блідості. Віктор спершу хотів поховати її в морі, але це був її Мис, то нехай вона тут і лишається.
Море як ніколи було спокійне. Легкий і швидкий каяк віддалявся від Мису, огинаючи його на шляху до казкової Індії.
Арі народжувала важко й довго. За дверима вже десять годин дурів Гаффар. Щоправда, останні півгодини йому вдалося заснути на бильці лікарняного стільця місії. Гаффарові снилися кораблі з напнутими вітрилами. Та крізь сон він почув крик, що пробивався крізь шум вируючих хвиль. Скочив на ноги й, заспаний, вдарився у лікаря, що виніс йому показати заплакане дитя. Це була дівчинка, дуже голосна й крихітна дівчинка.