церемоній під час меси, а також різних риз, які носив священик. Іноді він розважався, ставлячи мені складні запитання: що потрібно робити за таких-то обставин, чи такі-то гріхи смертні, прощенні чи просто вади. Завдяки його питанням я втямив, наскільки складними й незбагненними були церковні таїнства, які раніше мав за простенькі обряди. Обов’язки священика щодо причастя, таїнства сповіді здавалися такими важкими: як взагалі хтось знайшов у собі відвагу взятися за них? Я не здивувався, коли почув від нього, що отці церкви написали книги, завтовшки з поштовий довідник, таким щільним шрифтом, як судові замітки в газеті, роз’яснюючи всі ті заплутані питання. Часто я не мав відповіді або ж мав якусь дурнувату й затинався, а він звично посміхався й двічі чи тричі кивав головою. Іноді він перевіряв моє знання відповідей для меси, які змусив вивчити напам’ять; і коли я їх тарабанив, замислено всміхався й кивав, час від часу запихаючи величезні пучки нюхального тютюну по черзі в кожну ніздрю. Коли він посміхався, то відкривав знебарвлені зуби й висував язик на нижню губу — ця звичка змушувала мене ніяковіти на початку нашого знайомства, поки я не пізнав його ліпше.

Прогулюючись під сонцем, я згадав слова старого Коттера і спробував пригадати, чим закінчився той сон. Я пам’ятав довгі фіолетові фіранки та антикварну лампу, що без упину гойдалася. Було відчуття, ніби я десь далеко, в країні з дивними звичаями — може, в Персії... Та кінець сну я пригадати не міг.

Увечері тітка взяла мене з собою до оселі покійного. Сонце вже сіло, та шибки у вікнах будинків, що виходили на захід, відбивали руде золото величного громаддя хмар. Ненні прийняла нас у коридорі, позаяк докрикуватися до неї було недоречно, тітка просто потисла їй руку. Стара жінка запитально вказала нагору, і коли моя тітка кивнула, почала насилу підійматися вузькими сходами. Ми йшли за нею, вона згиналася так, що голова ледь діставала до рівня поруччя. На першому сходовому майданчику вона зупинилася й дала нам знак іти вперед, до відчинених дверей кімнати мерця. Тітка увійшла, і стара жінка, помітивши, що я ніяк не наважуся, ще кілька разів повторила жестом запрошення.

Я зайшов навшпиньки. Кімнату крізь мереживо на краях фіранок наповнювало сутінкове золоте світло, в якому свічки нагадували бліді тонкі вогники. Небіжчика вже поклали в труну. Услід за Ненні ми втрьох стали на коліна в ногах мерця. Я вдавав, ніби молюся, та не міг зосередитися — відволікало бурмотіння старої. Я звернув увагу, як незграбно в неї застебнута ззаду спідниця і як підошви її сукняних черевиків стопталися в один бік. Мені примарилося, що старий священик, певно, всміхається, лежачи в труні.

Але ні. Коли ми звелися й підійшли до узголів’я, я побачив — не всміхається. Ось він лежить, урочистий, величний, убраний, наче для богослужіння, великі долоні безсило тримають чашу. Його обличчя було люте, сіре й масивне, з чорними западинами ніздрів, оточеними мізерним білим пухом. У кімнаті стояв важкий дух — квіти.

Ми перехрестилися і вийшли. У маленькій кімнаті внизу урочисто сиділа в його кріслі Елайза. Я навпомацки дістався до свого звичного стільця в кутку, а Ненні сходила й принесла із серванта графин з хересом і кілька келихів. Поставила все це на стіл і запросила нас випити трохи вина. Потім, за велінням сестри, вона наповнила хересом келихи й передала нам. Наполягала, аби я ще скуштував вершкові крекери, та я відмовився, бо боявся, що надто шумітиму, поки їстиму їх. Моя відмова наче трохи розчарувала її, вона перейшла до дивану і сіла біля сестри. Ніхто не говорив: усі вдивлялися в порожній камін.

Моя тітка дочекалася, поки Елайза зітхне, і тоді сказала:

— Ну що ж, тепер він у кращому світі.

Елайза знову зітхнула і кивнула головою, погоджуючись. Тітка потеребила пальцями ніжку келиха, потім трохи відпила.

— Він... мирно? — спитала вона.

— О, так, мем, справді мирно,— відповіла Елайза.— Важко було сказати, коли він перестав дихати. Прекрасна смерть, слава Господу.

— А все інше?..

— Отець О’Рурк був з ним у четвер, соборував його і все підготував.

— Він знав... коли?

— Він змирився.

— Виглядав він справді смиренно,— ствердила моя тітка.

— Так само казала жінка, яка приходила його мити. Що він був таким тихим та смиренним, ніби спав. Ніхто б не подумав, що мертвим він матиме такий чудовий вигляд.

— О, так, справді,— погодилася моя тітка.

Вона надпила ще трохи зі свого келиха й мовила:

— Що ж, міс Флінн, у будь-якому разі ви маєте почуватися спокійно, знаючи, що зробили для нього все, що могли. Мушу сказати, ви обидві дуже добре до нього ставилися.

Елайза розгладила сукню на колінах.

— О, бідолашний Джеймс,— сказала вона.— Бог свідок, ми зробили все, що могли, хоч і самі у нужді, та він мав усе потрібне.

Ненні схилила голову на диванну подушку, здавалося, вона ось-ось засне.

— Бідна Ненні,— дивлячись на неї, провадила Елайза,— геть виснажилася. Ми так наробилися: привели жінку, щоби помити тіло, потім підготували його, потім труну, а потім ще домовилися про літургію в церкві. Як би ми впоралися без отця О’Рурка? Це він приніс усі квіти і ці два свічники з церкви, написав повідомлення у «Фріменз Джорнал» і сам підготував усі папери для кладовища, а також поліс нещасного Джеймса.

— Яка добра людина,— сказала моя тітка.

Елайза заплющила очі і злегка закивала головою.

— Так, нема ліпшого за давнього друга,— сказала вона,— та, зрештою, в мертвого немає жодних друзів.

— Це справді так,— погодилася моя тітка.— Я певна, тепер, коли він зустрівся з вічністю, він не забуде вас і все, що ви для нього зробили.

— Ох, бідний Джеймс! — зітхнула Елайза. — З ним не було жодних проблем. Від нього і звуку чути не було, просто як зараз. Я знаю, він пішов, та все ж...

— Починаєш сумувати лиш тоді, коли вже надто пізно,— мовила моя тітка.

— Це правда,— сказала Елайза.— Я більше не приноситиму йому горняти міцного бульйону, і ви, мем, більше не будете передавати тютюн. Ох, бідолашний Джеймс.

Вона змовкла, наче спілкуючись із минулим, а потім проникливо мовила:

— Ви знаєте, я помітила, що в останні дні з ним відбувалося щось дивне. Хоч би коли я принесла йому суп, його требник лежав на підлозі, а сам він, відкинувшись у кріслі, спочивав із відкритим ротом.

Вона приклала палець до носа, насупилася і повела далі:

— Та він все говорив, що до кінця літа, одного гарного дня, має поїхати й побачити старий будинок в Айріштауні ^[7], де всі ми народилися, і нас із Ненні взяти зі собою. Якби ж ми тільки могли найняти одну з цих новомодних безшумних карет, отець О’Рурк розповідав йому про них, такі, з