зауважила Глорія, поки вони гуляли. — Але я не вважаю, що їм варто заохочувати вживання кокаїну. Рок слухає багато дітлахів.

— Вони й не заохочують. У їхній пісні просто йдеться про людину, яка його вживала. І це довело її до смерті, хоча й не безпосередньо. Вона винесла собі мізки.

— Але саме тому я й почала вживати наркотики, — сказала Глорія.

— Через Grateful Dead?

— Тому, — мовила Глорія, — що всі хотіли, аби я їх вживала. Я так втомилася робити те, що очікують від мене інші.

— Не вбивай себе, — сказав Товстун. — Переїжджай жити до мене. Я зараз сам. І ти мені справді подобаєшся. Принаймні спробуй якийсь час. Просто перевези до мене свої речі. Тут я й мої друзі. Ми могли б робити разом багато цікавого, наприклад, мандрувати в різні місця, як-от ось цей пляж. Хіба тут не гарно?

На це Глорія нічого не відказала.

— Я почуватимусь жахливо до кінця життя, — сказав Товстун, — якщо ти себе вб’єш.

Як він пізніше усвідомив, сказавши це, він надав їй зовсім неправильні причини, щоб і далі жити. Так вона б робила це як послугу іншим. Навіть якби він роздумував про це багато років, то не зміг би надати їй гіршу причину лишатися живою. Вже краще переїхати її «фольксвагеном», здаючи назад. Саме тому недоумки й не працюють на гарячих лініях для самогубців. Товстун довідався про це у Ванкувері, коли, охоплений самовбивчим бажанням, зателефонував у Кризовий центр Британської Колумбії й отримав фахові поради. Між ними й тим, що він того дня сказав Глорії на пляжі, не було нічого спільного.

— Я б хотіла лишитися в тебе на ніч,— сказала Глорія, коли зупинилася, щоб прибрати невеликий камінець, який пристав до її ступні.

Ці слова викликали в Товстуна мимовільні сексуальні фантазії.

— Біз пітань, — сказав він, бо саме так говорив у ті дні. Контркультура мала цілу збірку таких фраз, які майже нічого не означали. Товстун звик поєднувати одразу кілька в одному реченні. Так він зробив і цього разу, помилково, з огляду на власну хтивість, вірячи, що врятував подрузі життя. Його здатність мислити розсудливо, яка й так була мало чого вартою, досягнула нових глибин занепаду. Тут ішлося про життя хорошої людини, це життя було в його руках, а він міг думати лише про можливість потрахатися.

— Кльова ідея,— лепетав він, поки вони блукали далі.— Просто бомбезна.

А через кілька днів вона була вже мертвою. Ту ніч вони провели разом, хоча й спали одягненими; вони не кохалися; наступного дня по обіді Глорія поїхала, нібито для того, щоб забрати речі з дому батьків у Модесто. Більше він її не бачив. Упродовж кількох днів він чекав, що вона повернеться, а тоді одного вечора задзеленчав телефон і в слухавці пролунав голос її чоловіка Боба.

— Де ти зараз? — запитав Боб.

Це питання його спантеличило; він був вдома, там, де і його телефон, на кухні. Голос Боба видавався спокійним.

— Я тут, — сказав Товстун.

— Сьогодні Глорія наклала на себе руки,— сказав Боб.

У мене є фото, на якому Глорія тримає на руках Генерального секретаря Мао; Глорія стоїть навколішки й посміхається, і її очі радісно виблискують. Генеральний секретар Mao намагається втекти. Зліва від них видно різдвяну ялинку. На звороті фото місіс Кнудсон вивела охайними літерами:

Мені так і не вдалося з’ясувати, чи місіс Кнудсон написала це вже після смерті Глорії, чи раніше. Кнудсони надіслали мені фото — тобто надіслали фото Конолюбу-Товстуну — через місяць після похорону Глорії. Товстун написав їм і попросив її фотографію. Спочатку він звернувся з цим проханням до Боба, але той сердито відповів: «Навіщо тобі фото Глорії?» На це питання в Товстуна не було відповіді. Коли Товстун спонукав мене це написати, він запитав, чому, на мою думку, це прохання так розлютило Боба Ленґлі. Я не знаю. І мені байдуже. Можливо, Бобу було відомо, що Глорія і Товстун провели разом ніч, і це викликало в нього ревнощі. Товстун часто казав, що Боб Ленґлі шизофреник; він стверджував, що Боб сам йому в цьому зізнався. У шизофреників афекти не збігаються з думками; вони страждають від так званого «сплощення афекту». Шизофреник не бачив би причини змовчати таке про себе. З іншого боку, після відправи на цвинтарі Боб схилився й поклав на труну Глорії троянду. Це трапилося приблизно в той час, коли Товстун почав задкувати до свого «фольксвагена». Яка з цих реакцій є більш доречною? Товстуна, який ридав на самоті у своєму припаркованому авто чи колишнього чоловіка, який схилився з трояндою в руці, нічого не кажучи, не виказуючи жодних емоцій, однак все ж таки щось роблячи... Товстун ніяк не допоміг під час похорону, хіба що приніс із собою букет квітів, який купив в останню мить на шляху до Модесто. Він віддав їх місіс Кнудсон, яка зауважила, що вони чудові. Пізніше Боб їх повикидав.

Після похорону, коли вони вже сиділи у фешенебельному ресторані й офіціантка сховала їх подалі від очей інших відвідувачів, Товстун запитав Боба, що Глорія робила в Синаноні. Адже, як він подумав, вона мала нібито зібрати свої речі й повернутися в округ Марин, щоб жити разом із ним.

— Карміна вмовила її піти в Синанон, — сказав Боб. Тобто місіс Кнудсон. — Через вживання наркотиків.

— Не схоже, що вони їй надто допомогли, — сказав Тімоті, друг, з яким Товстун був не знайомий.

Трапилося ось що: щойно Глорія увійшла в будівлю Синанону, як вони одразу вдалися до своїх брудних ігор. Хтось пройшов повз неї, поки вона чекала на співбесіду, і навмисне зауважив, яка вона бридка. Наступна особа, яка промарширувала повз, повідомила їй, що її волосся схоже на штуку, у якій ночували щурі. Глорія завжди почувася невпевнено щодо свого кучерявого волосся. Вона хотіла, щоб воно було довгим та прямим, як будь-яке інше волосся в цьому світі. Ніхто не знає, що б сказав третій член Синанону, оскільки перш ніж він з’явився, Глорія вже подалася на десятий поверх.

— У Синаноні завжди так працюють? — запитав Товстун.

— Це техніка, яка має на меті розладнати особистість. Фашистська терапія, що робить людину цілковито направленою назовні й залежною від групи. Тоді вони можуть сформувати нову особистість, що не зосереджена на наркотиках.

— Хіба вони не усвідомлювали, що її переповнюють суїцидальні думки? — запитав Тімоті.

— Звісно, — відказав Боб. — Вона ж їм телефонувала й розмовляла з ними; вони знали, як її звати і чому вона до них прийшла.

— Ти говорив із ними після її смерті? — запитав Товстун.

— Я якось подзвонив їм і запитав, чи міг би я порозмовляти з кимось із керівників, і коли мене з’єднали, сказав йому, що вони вбили мою дружину. Чоловік