плитка, що й на столі у кухні, явно заяскрава для Парижа.

— Visca Catalunya!^[3] — крикнула Богдана і ввімкнула душ.

Рита

Стравою дня в брасерії «Suffren» сьогодні була форель із пюре та салатом. Ще була свинина в соусі з фенхелю. Але Риті хотілося м'яса з кров'ю, тож вона взяла звичайний стейк тартар за 16,50. Без пармезану.

— А сам ти, от якщо зовсім чесно — як ти хочеш?

— Я?

— Ти.

Філіп провів очима офіціанта, котрому щойно замовив шукрут — втім, з огляду на спеку вже встиг засумніватися у правильності вибору. Сосиски, полядвиця, жирна свинина.

— Ну, я би завів із тобою дитину... Років через два, три. Ми ще не пожили разом як пара. Розумієш?

— Ага, як пара. З чотирма дітьми. Двоє твоїх, двоє моїх, просто вони ще ніколи не зустрічалися.

— Ну... ти розумієш, що я маю на увазі.

Так, Рита, здається, розуміла. Дивлячись на його високе чоло з залисинами, на відросле волосся над вухами, на цю дурнувату чи то куртку, чи то сорочку, яка хоч і була від Lemaire, невблаганно робила Філіпа схожим на сантехніка середнього віку.

Їй би зараз спокійно, не зводячи з нього очей, засміятися і, примруживши очі на сонце, неквапно допити своє вино. Але ж ні, в горлі поволі починало щось стискатися, сльози по-зрадницькому підступали...

— Ну і, власне, діти, — провадив він, і хоч як пильно на неї дивився, чомусь не помічав, що от-от розпочнеться катастрофа. — Думаю, для моїх дітей це буде дуже травматично. По-перше, дізнатися, що в мене є інша жінка, а потім — що ще одна дитина. Розумієш?

Рита знову розуміла. А ще відчувала, що в цю-таки секунду із неї заразом виллється все: сльози, відчай, жаль до себе, а насамкінець те, що вона вважала коханням до Філіпа.

Рита промокнула очі грубою паперовою серветкою.

— Досить. Я зрозуміла. Мушу йти.

Протиснутися між двома терасними столиками було неважко. «Поки неважко», — криво посміхнулася сама до себе худенька Рита. Філіп уже хапав її однією рукою за рукав, іншою намагаючись набрати пін-код на терміналі в руках офіціанта, розраховуючись за все, що встигли і не встигли з'їсти.

Відвідувачі бістро меланхолійно жували свої макарони зі смаженим лососем à point^[4], спостерігаючи цю майже драматичну сцену. Молода жінка, рішуча й заплакана, і 43-річний чоловік, з розгубленим виразом обличчя і втомленими очима.

— Зачекай, — Філіп наздогнав її вже на вулиці. — Ти не можеш ось так піти. Нам треба поговорити.

— Навіщо? — Рита нервово чекала на зелене світло на пішохідному переході, хоча в Парижі всі зважають лише на світло для автомобілів. Коли воно ще чи вже червоне, можна йти. — Я почула все, що мене цікавило, дякую.

— Нічого ти не почула. Я просто не знаю, як мені тебе підтримати! Я ж лише говорив із тобою так, як і ти б говорила з якою-небудь подругою. Щоби перш за все думала про своє життя і свої інтереси. Все одно остаточне рішення за тобою. Хочеш дитину — давай заведемо дитину. Я просто... — тут уже і в нього виступили сльози на очах. — Просто ніколи не любив нікого так, як тебе.

Філіп обіймав її і притискав до себе, а в погляді Рити читалась єдина думка: «Приїхали. Ну й тупо ми тут виглядаємо, на цьому переході серед вулиці».

Сяк-так попрощавшись, вона пішла на роботу. Обідня перерва закінчилася півгодини тому, але Рита рідко на таке зважала. Хто працює ситуативно і в вихідні, і вночі, може собі дозволити приходити з обіду не як штатний зомбі.

Рита зробила над собою зусилля й запхала телефон якомога глибше до кишені: ходжу тут, голова в сраці, й нічого не бачу, крім трьох месенджерів. Досить, треба би і пожити для різноманітності.

Вона пройшла повз довгу й потворну будівлю «Юнеско», біля входу якої курсували співробітники різної цінової категорії. Привіталася зі злидаркою, що тут-таки, біля головного входу, жебрала, загорнувшись у квітчасту хустку, окинула оком набір покупок, який її донька-підліток несла мамі з сусіднього «Монопрі»: йогурт, вода, пакуночок із чотирьох кіндер-пінгві.

«Майже такий самий, як я пакую дітям в школу на ґуте», — констатувала Рита.

Вона часто міркувала про те, що ми, люди, відрізняємося одне від одного значно менше, ніж нам хотілося би думати. Ті самі потреби, ті самі емоції. Наприклад страх. І вона, і Філіп зараз відчувають страх. Тільки кожен по-своєму. Філіп борсається між страхом отримати ще одне дитинча на свою шию і страхом, що Рита просто прожене його зі свого життя. Не буде більше Рити. Не буде сексу з Ритою, засинань і прокидань з Ритою, вечерь і коктейлів із Ритою, сніданків із Ритою, виходів на вернісажі з Ритою, її дизайнерських суконь і карколомних підборів, її бажання кохатися на тихій вулиці острівця Сан-Луї, її «Je t'aime»^[5] у горах Корсики, викладеного крихітними камінцями і шкірками від ковбаси, її жартів, її музики, її ревнощів, її дітей, її нахабності, її ніжності, її захоплення ним, Філіпом.

А от Рита чомусь не боїться втратити Філіпа. З дивним мазохізмом вона готова просто зараз заблокувати всі його контакти і попросити консьєржку змінити код на вхідних дверях будинку. Однаково в ньому мешкає лише вона та двоє літніх психіатрів: небагатьом доведеться перезапам'ятовувати новий код. Рита готова акуратно порозпихати в пластикові файли всі картинки розділу «Філіп, парижанин, 43 роки». Як він голим грає ноктюрни Шопена, поки вона ліниво дрімає після сексу, як вони співають дурними голосами «Марсельєзу», заблукавши вночі на спуску з Монте-Стелло на Корсиці, як її ненавидять усі ровесниці — жінки його друзів на вечірці в його день народження, як він пече вафлі з її дітьми, як орудує дреллю, збираючи ліжко, куплене нею в арабів біля площі Республіки, бо в «ІКЕА» не знайшлося такого самого належної якості.

Рита боїться одного — власної невизначеності. Того, що вона сама для себе досі не прийняла рішення. Звісно ж, їй, як і кожній, дуже хочеться зараз стрибнути в теплу ванну жалю до себе, просмакувавши наперед важкі будні самотньої матері трьох дітей, котру тепер точно звільнять з роботи під будь-яким приводом — всім-бо відомо, що її шеф, чванькуватий самодур, люто ненавидить дітей і все, що з ними пов'язане. Рита уявляє собі, як повертається жити до Києва, знімає двокімнатну сталінку й намагається втулити там ще третє дитяче ліжечко. І вже зараз прикидає, як важко буде вкотре шукати місце в яслах, поставивши на вуха всіх «знайомих». Ще Рита дещо відсторонено міркує, яке в цієї гіпотетичної дитини буде прізвище — де-юре вона ж досі заміжня за батьком двох перших дітей. Ясна річ, у її житті більше не буде Філіпа — вона вже жовчно прокручувала в голові цей їхній діалог при зустрічі чи в листуванні: «Кохана, я вмираю без тебе, дозволь хоч на трохи