...blood and vengeance the scene, death the story, a sword imbrued with blood, the pen that writes, and the poet a terrible buskined tragical fellow, with a wreath about his head of burning match instead of bays.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier^[1]

1

QUESTION

What dost thou feed on?

ANSWER

Broken sleep.

Thomas Dekker, The Noble Spanish Soldier^[2]

— Сподіваюся,— мовив хрипкий голос на тому кінці лінії,— померла якась до біса знаменита особа, Страйку.

Дебелий неголений чоловік, що простував крізь досвітній морок з притисненим до вуха телефоном, усміхнувся.

— Майже вгадав.

— Надворі шоста ранку, щоб тебе!

— Пів на сьому, але якщо тобі треба те, що маю я, доведеться прийти і забрати,— відповів Корморан Страйк.— Я неподалік твого житла. Тут...

— Звідки ти знаєш, де я живу? — спитав голос.

— Ти мені сам сказав,— Страйк стримав позіхання.— Ти ж квартиру продаєш.

— О,— пом’якшився його співрозмовник.— Добра пам’ять.

— Тут є цілодобова кав’ярня...

— К бісу її. Зайди пізніше до офісу...

— Калпепере, я сьогодні вранці маю зустріч з клієнтом, який платить краще за тебе, а ще я цілу ніч не спав. Тобі треба почути це зараз, коли хочеш мати з новини зиск.

На тому кінці застогнали. Страйк почув шарудіння простирадл.

— Тільки щоб просто з жару!

— Кав’ярня «Смітфілд» на Лонг-лейні,— відповів Страйк і натиснув відбій.

Деяка нерівність його ходи стала помітнішою, коли Страйк рушив униз до Смітфілд-маркету, що в зимовій пітьмі видавався суцільним монолітом,— до цього вікторіанського прямокутного храму м’яса, де, як і століття тому, кожного буднього дня з четвертої ранку відвантажували туші тварин, рубали, розкладали по пакунках і продавали м’ясникам і рестораціям по всьому Лондону. Крізь морок Страйк чув голоси, які роздавали накази, й гарчання і гудіння фур, з яких відвантажували туші. Увійшовши на Лонг-лейн, Страйк став ще однією постаттю серед по-зимовому вдягнених чоловіків, які рішуче простували у своїх ранково-понеділкових справах.

Під кам’яним грифоном, що стояв на варті в кутку ринку, зграйка кур’єрів у флуоресцентних куртках колисала в захованих у рукавички долонях горнятка з чаєм. На тому боці вулиці відкритим вогнищем серед навколишньої пітьми жевріла кав’ярня «Смітфілд», відчинена цілодобово,— криївка завбільшки з буфет, осередок тепла і ситої поживи.

Власної вбиральні кав’ярня не мала, зате мала домовленість із книгарнею «Ледброукс» по сусідству. Книгарня відчинялася лише за три години, тож Страйк зайшов у провулок і там у темному одвірку спорожнив сечовий міхур, напнутий слабкою кавою, випитою за ніч роботи. Виснажений, голодний, нарешті

він із задоволенням, відомим лише людині, яка перевершила власні фізичні можливості, пропхався до пропахлого масною яєчнею і беконом приміщення.

Двоє чоловіків у флісках і водовідштовхувальних куртках щойно звільнили столик. Страйк протиснувся туди й аж упав, рохнувши від задоволення, на твердий стілець з дерева й металу. Він і слова мовити не встиг, як власник кав’ярні, італієць, поставив перед ним чай у високому білому горнятку й поклав кілька трикутників білого хліба з маслом. За п’ять хвилин на великому овальному тарелі перед Страйком уже лежав традиційний англійський сніданок.

Страйк не вирізнявся серед кремезних чолов’яг, які грюкали дверима, заходячи до кав’ярні й виходячи з неї. Він був дебелий, чорнявий, з густим і кучерявим коротким волоссям, із залисинами над високим чолом, навислим над широким, мов у боксера, носом і густими насупленими бровами. Щелепу вкривала щетина, темні очі здавалися більшими через синюшні тіні під ними. Страйк їв, замріяно поглядаючи на будівлю ринку на тому боці вулиці. Крізь рідіючу темряву потроху проступала арка найближчого входу — під номером два: з-понад входу на нього дивилося суворе кам’яне обличчя, древнє й бородате. Чи існував колись бог туш?

Страйк тільки взявся до ковбаси, коли прийшов Домінік Калпепер. Журналіст був заввишки як сам Страйк, але худорлявий, зі свіжим обличчям. Тільки дивна асиметрія — ніби хтось трохи підкрутив йому риси проти годинникової стрілки — не давала сказати, що Калпепер по-дівочому вродливий.

— Сподіваюся, це щось добре,— мовив Калпепер, сідаючи, скидаючи рукавички й майже підозріло оглядаючи кав’ярню.

— Їсти хочеш? — поцікавився Страйк з повним ротом ковбаси.

— Ні,— відповів Калпепер.

— Чекатимеш, поки десь завезуть круасани? — посміхнувся Страйк.

— Та пішов ти, Страйку.

Розсердити цього випускника приватної школи було напрочуд легко: от він уже з незадоволеним виглядом замовив чай, звернувшись (і цим розвеселивши Страйка) до байдужого офіціанта «друже».

— Ну? — спитав Калпепер, узявши довгими блідими долонями гаряче горнятко.

Страйк опустив руку в кишеню пальта, видобув звідти конверт і підштовхнув до Калпепера. Той витягнув уміст і почав читати.

— Ох ти ж чорт,— тихо вимовив він нарешті. Поспіхом почав гортати папірці, частина яких була списана Страйковим почерком.— Де ти в біса це дістав?

Страйк, який напхав повен рот ковбаси, тицьнув на папірець, де була записана адреса якогось офісу.

— Його особиста помічниця,— пояснив він, нарешті ковтнувши.— Він з нею спав — як і з тими двома, про яких ти вже в курсі. Вона зрештою втямила, що наступною леді Паркер усе одно не стане.

— Та як ти тільки в біса дізнався? — спитав Калпепер, дивлячись на Страйка понад паперами, які тремтіли в нього в руках.

— Детективна робота,— нерозбірливо озвався Страйк, який саме відкусив ще ковбаси.— Хіба ваш брат так сам не робив, поки ви не взяли моду наймати хлопів типу мене? Але панянка переймається майбутньою кар’єрою, тож просить, щоб у статті про неї не згадували, добре, Калпепере?

Калпепер пирхнув.

— Ліпше б подумала про це, перш ніж цупити...

Одним швидким рухом Страйк вихопив папери в журналіста з рук.

— Вона нічого не цупила. Він сам попросив її сьогодні вдень це все надрукувати. Панянка тільки й зробила поганого, що спершу показала їх мені. Але якщо ти, Калпепере, плануєш викинути її приватне життя на шпальти газет, я все забираю назад.

— Та припини,— заперечив Калпепер, намагаючись вихопити з волохатої руки Страйка докази значного ухилення від сплати податків.— Гаразд, про неї ані слова. Але він і так знатиме, де ми це взяли. Він же не зовсім без клепки в голові.

— І що він зробить, потягне її до суду — щоб вона там розповіла про всі махінації, яким стала свідком за минулі п’ять років?

— Слушне зауваження,— зітхнув Калпепер, хвильку поміркувавши.— Давай їх сюди. Я про неї не писатиму, але маю з нею побалакати. Пересвідчитися, що панянка кошерна.

—