Порушник праху (Вільям Фолкнер) Страница 1 - Литвек

Вільям Фолкнер Порушник праху

УДК 821.111–311.1

Ф 74

Переклад з англійської Ольги Смольницької

William Faulkner

INTRUDER IN THE DUST

Фолкнер, В.

Ф 74 Порушник праху: Роман / Вільям Фолкнер; Пер. з англ. Ольги Смольницької. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 264 с.

ISBN 978-617-7535-15-6

УДК 821.111–311.1

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced or stored in a retrieval system or transmitted in any form or by any means, whether electronic, mechanical, photocopying, recording or other kind, without the prior permission in writing of the owners.

Усі права застережено. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.

©ТОВ «Видавнича група «КМ-БУКС», 2018

ISBN 978-617-7535-15-6

Один

Це було саме опівдні, того недільного ранку, коли шериф привіз до в’язниці Лукаса Бічема^[1], хоча все місто (та й увесь округ) ще з ночі знало, що Лукас убив білого.

Він був там, вичікуючи. Він прийшов першим і неспокійно стояв, намагаючись надати собі заклопотаного або принаймні безневинного вигляду — перед навісом замкненої кузні, через дорогу від в’язниці: там, скоріше за все, дядько його не помітить, або, точніше, якщо він перейде Майдан до поштового відділення — забирати об одинадцятій кореспонденцію.

Тому що він теж — так, знав Лукаса Бічема, — як і будь-який білий знав цю людину. Краще, ніж будь-хто, може, якщо не згадувати Керозерза Едмондса, у маєтку якого жив Лукас — за сімнадцять миль од міста, — тому що одного разу харчувався в Лукасовій хаті. Це було чотири роки тому на початку зими; йому було тоді тільки дванадцять, і сталося це так: Едмондс був другом його дядька; вони разом були слухачами у державному університеті, де його дядько вивчав додаткові питання із правознавства, відколи повернувся з Гарварда і Гайдельберга і збирався балотуватися на посаду окружного адвоката, і за день до того Едмондс приїхав до міста на гостину з приводу деяких окружних справ, лишився заночувати, а за вечерею тоді ж Едмондс йому сказав:

— Уранці ходи зі мною, полюватимемо на кроликів, — а потім його матері: — Відправлю його завтра по обіді. Пошлю хлопчака разом з ним, доки в нього буде рушниця. — І знову до Едмондса: — У нього добрий пес.

— У нього є свій хлопчина, вони однолітки, — сказав дядько, а Едмондс поцікавився:

— А той хлопчик теж полюватиме на кроликів?

Дядько відповів:

— Обіцяємо: він не зачіпатиметься з вашим.

Отже, уранці він та Алек Сендер поїхали додому з Едмондсом. Того ранку було холодно — перші зазимки, — живоплоти вкрились ожеледдю та застигли, а калюжі в канавах обабіч дороги замерзли, закрижаніли, і навіть потоки стрімкої води у Дев’ятій Милі мерехтіли памороззю, крихкою та миготливою, ніби чарівне люстро у казках. Коли вони проїхали перше обійстя ферми, а потім ще одне, і ще, і ще, то відчули в безвітряному дні запах диму від деревини, і далі вже розрізняли на задніх дворах чавунні казани, від яких курилася пара: це жінки у залишених ще з літа капелюшках або ж у старих чоловічих фетрових капелюхах та довгих чоловічих пальтах підкидали дрова під залізняки, і чоловіцтво у брезентових фартухах, припнувши за пояс до комбінезонів наточені ножі, вже було за загородою, де рохкали та верещали свині — не вельми сполохано, ще не надто налякавшись, але просто нашорошені, мовби вже охоплені передчуттям, уявляючи свій жирний невідворотний талан; не встигне спасти ніч — і цілий край буде обвішаний їхніми примарними, ще не випорожненими, затвердлими тушами, прив’язаними за ратиці, ніби схоплені в шаленій гонитві до центру землі.

Він і не знав, як це сталося. Хлопчик, один з орендарських синів Едмондса, старший і більший за Алека Сендера, який, у свою чергу, був вищим, ніж він, хоча обидва були однолітками, чекав біля будинку з собакою — справжнім хортом, мисливцем на кроликів, — можливо, основна кров була від гончака, сам рудий, муругий, з чорними плямами, може, з домішкою від пойнтерів, достеменний ніґґерський пес, на якого досить оком накинути, як одразу скажеш: є в нього щось із кроликами споріднене, от як кажуть, що у негрів є щось спільне з мулами. В Алека Сендера вже була підпора, прикручена важкими гайками, шворнем від залізничних рейок, насаджена на коротку ручку від мітли, — і Алек Сендер міг так обертати цю підпору, що вона кружляла у повітрі, наздоганяючи кролика, — так само влучно, як він міг поціляти з дробовика. Алек Сендер, так само як і хлопчик Едмондса з підпорою, і він з рушницею — вони бігли лісом, а далі до вигину струмка, де Едмондсів хлопчик знав, де можна перейти по футовій колоді. Він і не знав, як це сталося, хіба що дівчиську таке можна вибачити, бо від дівчати на таке можна чекати, але більше нікому: він ішов по цій колоді, уже здолавши пів-шляху, навіть не думаючи про це, начебто видирався на верхню штахетину, удвічі вищу, ніж оця, та й гуляв там собі — коли раптом така знайома, рідна, осяяна зимовим сонцем земля обернулася під ним, крутнулась і впала навзнак йому просто на лице, а він, усе ще не випускаючи рушниці, міг пригадати хіба що тонкий дзенькіт розколюваної криги; він навіть не відчув удару об воду, а лише ковток повітря, виринувши знову. Він випустив рушницю, тож довелося йому знову пірнати, і знову занурюватися, аби розшукати її, і знову з крижаного повітря — у воду, холоду якої ще не відчував, як і холоду промоклого одягу: чобіт і товстих штанів, і светра, і мисливської куртки, — навіть не відчуваючи тягаря, а просто це сковувало рухи, і він знайшов рушницю, і ще раз намацав дно, а потім, гамселячи по берегу рукою, усе ще тупцюючи на місці та чіпляючись за вербову гілку, він простягав рушницю, доки хтось не перехопив її; певно, Едмондсовий хлопчик, бо тої ж миті Алек Сендер совав йому кінець довгої тичини, майже рубанця, і спочатку вибив йому землю з-під ніг та ледь не потопив під водою, ледь не змусивши відпустити гілку, доки чийсь голос не сказав:

— Прибери кілка, хай вилізе, — просто чийсь голос, і не тому, що він міг належати Алеку Сендеру чи хлопчику Едмондса, а тому, що зараз це неважливо; хапаючись обома руками за крихкий лід, намагаючись вилізти, у грудях дзвенить і розриває кашлем; його одяг, схожий на розплавлений, але холодний свинець, який зрушити неможливо, але, здавалося, огортав його тіло, ніби пончо або брезент; виборсуючись, він гріб до берега, доки не побачив ноги у гумових чоботях — не Едмондсового