Богдан Жолдак (вірші Єви Нарубиної)

ЗНАЙ ХТО МАМАЙ

чарівна-пригодницька п’єса для дітей

на дві дії та один антракт

Переднє слово

Всі знають, хто такий безсмертний козак-Мамай.

Але ж ніхто ще не знає – а звідкіля він такий узявся? Яке було в нього дитинство?

Отже це вкрай потрібна казка для українських дітей.

Запорукою успіху є:

образи головних героїв, які дуже близькі до наших відомих казкових, хоча часто діють за допомогою й «сучасних методик».

Як?

Ось як:

Дійові особи:

Сирота, він же Козак-Мамай,

Оповідач,

Цар Панько,

Царівна-Паньківна,

Вогнюра – головний пекельний біс,

Кухар-Ню̀хар, він же Цар-Нюха̀р,

Конячий міністр,

Незолота рибка,

Риба-ніс, вона ж Риба-міст,

Коник-Химородник,

Чарівний Веприк,

Змій-Жеретій,

Бісеня,

Бісота пекельна.

Дія 1

Картина 1

На декорації (яка, як і всі наступні тут, створена за допомогою відео-діапроекції) – славнозвісна картина з козаком Мамаєм, а за ним намальована Рай-країна.

Щойно він, намальований, торкнувся струн – лунає уривок думи:

Хоч дивись на мене,

та ба, не вгадаєш,

звідкіль родом і як звуть, –

нічичирк не взнаєш.

То візьми і угадай,

звідкіля Козак-Мамай?

На сцену виходить Оповідач, який доспівує цю пісню.

ОПОВІДАЧ. Хто він такий Козак-Мамай? Й звідкіля він узявся?

А десь не десь, колись не колись, а ще від часів царя Панька, коли земля була тонка – вже тоді люди малювали козаків Мамаїв. На воротях і на дверях.

Одчини, зайди досередини, а там скриня, а на скрині хто намальований? Той само козак Мамай.

Намальований Козак-Мамай сидить на картині, грає на бандуру:

Козак-Мамай куди хоче,

Туди й скаче.

ОПОВІДАЧ. Ось цю загадку ми й розгадаємо, друзі. Бо всі люди на Землі, всі козаки починалися з малих дітей. О. А хто це там співає? (Дослухається до своєї пісні).

він ніколи і нізащо

та й і не заплаче,

То візьми і угадай,

звідкіля козак-Мамай?

ОПОВІДАЧ. Отож було це, чи не було, а було таки...

Ось одним шляхом ішов собі хлопчина, співав, роздивлявся на свою чудову Рай-країну. Аж доки ген за долами, ген за горами, не побачив чудовий царський палац.

На сцену виходить Сирота, зітхає.

СИРОТА. Ще три дні мені йти.

Картина з Козаком-Мамаєм підноситься вгору, і на сцені виникає зала царського палацу.

Картина 2

Там сидить біля вікна молоденька, однак уже незрівнянної вроди Царівна-Паньківна і журиться туди.

Брязкаючи товстою дерев’яною «Велесовою книгою», до вітальні заходить її тато, Цар-Панько. Дерев’яною, бо всі аркуші в ній із дерева зроблені.

ЦАР-ПАНЬКО. Ану, доню, не журись.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА.А як сумно?

ЦАР-ПАНЬКО. От ми зараз тебе розважимо.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе. Як?

ЦАР-ПАНЬКО. А хочеш, поворожимо та побачимо щось цікаве?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА.Пхе. Що може бути цікавого?

ЦАР-ПАНЬКО. А от, наприклад, за кого ти заміж вийдеш?

Доня шаріється усією своєю красою, соромиться, однак цікавість перемагає.

Цар-Панько знімає з голови чарівну корону, кладе її на стіл і ворожить.

ЦАР-ПАНЬКО. Навздогад буряків, щоби часник трапився!

З цими словами розкручує корону, зазирає в неї.

Тр-р-р-р!

ЦАР-ПАНЬКО. Ой, хто це? Простий сільський парубійко!

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе.

Цар-Панько почухав потилицю короною, тоді розгорнув навмання «Велесову книгу», тицьнув, не глянувши, пальцем, читає:

ЦАР-ПАНЬКО. «...і потім стане зі сільського хлопчини сього Козак-Мамай, тобто безсмертний». Гм. Господи, та коли вже нарешті він з’явиться?..

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе!

Знову обурюється Царівна-Паньківна.

Та й Цар-Панько розгублений.

ЦАР-ПАНЬКО. Що значить твоє «пхе»?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Не царського роду!

Сказала вона й обурено начепила Цареві на голову його чарівну корону.

Картина 3

ОПОВІДАЧ. Отакі-то царські доньки, вередливі. Бо не знають, хто їм в пригоді стане, хто порятує з біди. Хто ж це? Ще не скажу. А от хто це йде до царського палацу? Та це ж хлопчина-сирота.

Сирота дуже поспішає, закинувши торбинку за спину, бадьоро чимчикує Рай-країною, поспівуючи:

Хоч я малий і сирота

та вірю:

доля непроста

мене попереду чекає,

здобуде той,

хто відшукає!

І мало не спотикається об край глибокого провалля, однак вчасно схаменувся. І рушає од тої прірви подалі.

Картина 4

ОПОВІДАЧ. А ніхто й гадки не мав, що діється у нас під ногами, тобто під землею. А живуть там у пеклі хто? Пекельники, це такі чорти та бісота, які лише й думають, як би нам накапостити. Ану, подивимося, хто вони такі.

У підпіччі навколо велетенського багаття позбиралися пекельники підземного царства.

Найстарший над ними, Вогнюра, вигукував.

ВОГНЮРА. Хіба це справедливо, що ми тут, внизу, а вони там – нагорі?

БІСОТА. Ні!

Вигукнули усі печії, палії, горії, смаглії, пекуни та печюки.

ВОГНЮРА. Підземники! Мешканці безодні! Коли ж ми зможемо на поверхню вийти? На білий світ?

БІСОТА. Коли?

ВОГНЮРА. І перетворити його на чорний?

БІСЕНЯТКО. І зачорнити його!

Ревнуло збіговисько палюків, загоріїв, займальців, смажеників.

ВОГНЮРА. Щоб пекло було не лише під землею, а й на поверхні!

БІСОТА. Щоб було справедливо! Скільки можна терпіти?

ВОГНЮРА. То чому ж ми не робимо цього?

Обвів він їх важким поглядом.

Запанувала мовчанка.

ВОГНЮРА.– Ну, що, вигадали? Невже це так важко? Мізків нема?

БІСОТА. Та трохи є... Бо нам заважає Рай-країна, вона така світла та сильна.

Зітхали нечестивці, смаленики та підземельні печеники а ще пеклики.

ВОГНЮРА. А зміркувати, як би то знищити її?

БІСОТА. Бо заважає нам її володар, Цар-Панько.

ВОГНЮРА. А ще?

БІСЕНЯТКО. А, особливо, його чарівна корона!

ВОГНЮРА. Як би нею заволодіти?

БІСОТА (невпевнено). Шу-шу-шу...

ВОГНЮРА. Ось! Ми недаремно зібралися всі саме в цьому місці, у підпіччі царського