жiнку. Вiн розкладає бiля Андрiєвих нiг приладдя, готує шприц i раптом помiчає, що полонений дивиться на нього.

— Чого не спиш? — сичить вiн.

Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не має права хвилюватися", — згадує Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i тої самої митi вiдчуває, як товста голка впивається в його стегно.

— Так, — задоволено говорить лiкар. — Готово, Есесiвцi клацають каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiшає за ними. I тодi прокидається Єжи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки воно долинає, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.

— Що тут сталося? — злякано спитав вiн. — Андрiю, що ти зробив?

— Заспокойся, Єжи, — сказав йому Андрiй. — Заспокойся i вислухай мене, бо менi лишилося жити дуже мало.

А Єжи вже мацав у себе на шиї, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на грудях.

— Що ти наробив, божевiльний! — закричав вiн. — Де мiй номер? Хто давав тобi право?

— Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! — суворо наказав йому Коваленко. — Чуєш?

— Чую, — вже тихше вiдмовив Єжи. — Але навiщо ти це зробив? Боже милосердний, навiщо ти це зробив?

— Так було треба. А тепер слухай. У мене вже немає сили. Пiдiйди до мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?

— Збережу, — сказав Єжи, — клянуся божою матiр'ю Ченстоховською, збережу.

— I дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей клубочок.

— Даю слово.

— А тепер прощай, брате.

— Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! — кликав Єжи.

Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. I ще шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що захотiлося Андрiєвi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн не встиг.

Бо вмер.

Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд вас, за те, що вмер ранiше од вас.

Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки й живi будете ви журитися за своїм сином — єдиною дитиною i проклинатимете вiйну. I ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною.

Бо пропав ваш син Андрiй без вiстi.

Чи ж без вiстi?

Людина йшла на схiд. Вона йшла вже багато днiв. Вдень ховалася в лiсових нетрях, а вночi вибиралася на шлях i прямувала туди, де ранками з-за крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна, обiрвана, насилу трималася на ногах, але не вiдступалася вiд свого замiру. Їй треба було добратися до сонця. Їла людина мало. Зрiдка вона одважувалася залiзти вночi в який-небудь селянський льох i там добувала собi поживу. Спала пiд холодними дощами i пронизливими вiтрами i снилися їй теж дощi й вiтри. Якби тiльки хто знав, якi вiтри снилися цiй людинi!

Рiки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта — людина не зупинялася. Великi й малi мiста траплялися па її шляху: попервах нiмецькi, тодi польськi — вона минала їх. Вже гримiв десь попереду фронт — людина не сповiльнила своїх крокiв. Вона лише стала обережнiшою. Обережнiсть пiдказала їй обiйти i Кольшубов, i Грембув, i Тарнобжег, що кишiли од фашистських вiйськ, i прямувати далi. Вночi людина пробралася майже до рiки. Рiка була темна, сумна i, здавалось, надзвичайно холодна.

Зайшлого зупинили. Двоє радянських солдатiв несподiвано з'явилися в кущах i спитали, що йому тут треба. Вони непорозумiло розглядали цю людину, одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з голубими, як квiтучий льон, очима.

— Ви руськi? — спитав прихiдець.

— Атож. Хiба не бачиш?

— Мене звуть Єжи, — сказав незнайомий, — Єжи Фурчак. Я йду здалеку, з самої Нiмеччини. Мене врятував од смертi ваш товариш Андрiй Коваленко. Ось вiн передав вам.

Єжи дiстав з-пiд лахмiття маленьку торбиночку й витяг з неї клубочок.

— Вiн просив, щоб я донiс цей клубочок до Днiпра, — сказав вiн.

— Ти донiс його до Вiсли, — сказав один з солдатiв.

— То є Вiсла?

— Вiсла.

Єжи майже бiгцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись йому вслiд, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена блиснув з клубочка, i золота зоря, i золотi снопи пшеницi, i золотi лiтери: "Пролетарi всiх країн, єднайтеся!" Орден був зовсiм новенький, чистий, незатьмарений. Солдати дивилися па нього i мовчали. Тодi поскидали шапки i виструнчилися.

Єжи не бачив ордена. Вiн присiв над Вiслою i вмочив у неї руки. Вмочив i навiть крикнув од несподiванки. Вода в цiй з першого погляду похмурiй i холоднiй рiчцi була тепла-тепла, незважаючи на осiнь, на холоднечу. Так вiн сидiв на березi теплої слов'янської рiки, зануривши в її воду руки, i плакав. I здавалося йому, що бiля його нiг не Вiсла, а ласкавий великий Днiпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити.

Київ, 1956