всьому зізнався. Та в нього іншого виходу й не було. Він — емігрант, вимуштруваний колишнім відомим генералом, який подібними справами займався ще до війни. І досі не вгамувався, хоч одсидів свій строк як військовий злочинець.

У «поштаря» немає таких знайомих на нашій землі, які б нас зацікавили. Справжнє ім'я його Йозеф Скала. Колись він тримав невеличку пивницю. У травні 1945 року став директором погранготелю. Звідти й утік на захід. Сім'ю залишив без жодної копійки. Та за кордоном йому довелося змінити професію, адже таких, як він, там хоч греблю гати. Отож і довелось йому стати шпигуном. Він навіть не знає, як допоміг мені, розповівши про Лебруна.

От звідки взялися на цій справі літери «Р. Л.» — «Резидент Лебрун».

Лебрун — нащадок наполеонівського пройдисвіта, який свого часу засів у Чехії. 1948 року втік на захід. Там і очолив розвідувальну службу. Для посторонніх він був господарем торговельної фірми. Потім дістав підвищення і став резидентом в ЧСР.

«Поштар» — Йозеф Скала — чув багато про нього. Проте жодного разу не бачив його. Каже, що Лебруна вважають хитрим і сміливим. Він нібито здібний організатор шпигунської мережі та шкідницької зграї в республіці. Збирає шпигунські дані військового, економічного й політичного значення і «поштою» передає їх за кордон. Проте користується й іншими засобами. «Поштарі» навіть не знають один одного — провал одного застерігає іншого. Кожен обслуговує лише один тайник. Схема шпигунської мережі Скалі не відома. Кордон він переходив що два тижні, а іноді й через тиждень. Або самостійно, або з чиєюсь допомогою.

У мене таке враження, що цей чоловік з великою радістю позбувся свого пістолета і необхідності ходити через кордон. Клянеться, що жодного разу ні в кого не стріляв. Просить, щоб я повідомив сім'ю про його «повернення». Видно, потягло бідолаху додому. Вдає з себе патріота, який допустився прикрої помилки. Бачили ми таких!

Мені дуже важко.

Я нічим не можу заперечити причетність полковника й Вашека Небеського до злочину. По суті, обидва вони безпосередні винуватці, хоча обставини й виключають співучасть Вашека, а свідчення його необережності ще треба доказати. Підозрювати полковника — це просто дурість, оскільки його «шпигунські» методи були б просто-напросто наївними. Документи, що їх шифрує, він міг би передавати прямо в руки без усіляких криївок і «поштарів».

А Вашек, знай, повторює своє:

— Ні словом, ні жодним порухом я не виказав чогось Марті. Та вона й не виявляла будь-якої цікавості до моєї роботи. — Він тримається спокійно, але дуже блідий. — Вона намагалась порвати з ними. Повір мені, що той хлопець знайшов тайник порожнім лише завдяки тому, що Марта опиралася, не хотіла йти. Потім її все ж таки примусили, і вона пішла, але ви вже схопили того чоловіка. Дізнавшись про це, вони вбили Марту. Вважали, що вона винна в усьому, й покарали.

Вашек не бачив Марти після смерті. Не схотів. Та його ніхто до цього й не спонукав.

Полковник лишився на своєму місці. Для Вашека я випрохав відпустку за станом здоров'я. Він лише здвигнув плечима.

Довелося перевірити й консульство, де працювала Вальтерова. Я дійшов висновку, що там у неї спільників не було. Єдине, що вона могла викрасти, це зашифрований проект міністерства зовнішньої торгівлі.

У день своєї смерті Марта не була в консульстві. До того працювала, як звичайно. В останню ніч у неї був Вашек Небеський. Вранці вони вийшли з будинку разом. Попрощались на вулиці. Вашек був певний, що вона піде на роботу. Сам пішов додому, аби підготуватись до відрядження. Ввечері марно чекав на дівчину біля клубу.

Цікавлюсь анкетою. Марта — позашлюбна дитина!

Носила прізвище своєї матері. Батько — Людвик Лебрун. Це так несподівано, що я намагаюсь узнати про неї якомога більше.

Марта дістала комерційну освіту. Вивчала мови. Була гарним працівником бездоганної поведінки. Мати її до 1943 року завідувала офіцерською їдальнею СС у Кбелі. В 1944 році вона померла. Розтин показав ракову пухлину. П'ятнадцятирічна Марта продовжувала вчитись у німецькій торговельній академії. Мешкала у свого батька Людвика Лебруна в Дейвицях. Перед закінченням війни обоє щезли, і про неї ніхто більше не чув. Вигулькнула в Берліні, де працювала перекладачкою в радянській установі. Та вже сама, без батька. Пізніше потрапила в консульство до Праги, куди з'явилася з хорошими паперами. Перевіряю документи Марти, й одразу кидається в очі, що вони фальшиві.

Он воно що!

Чому ж Людвик Лебрун не узаконив своїх стосунків з матір'ю, так добре ставлячись до доньки? Тут є над чим замислитись.

Простежую зв'язки Марти. Крім Вашека Небеського, вона майже ні з ким не зустрічалась. Про побачення з батьком нічого не відомо. Хоч це, напевно, він її вбив, коли помітив, що вона хилиться до Вашека.

Йому я порадив поїхати в село, до батьків, але зрадів, коли він цього не зробив. Шлю за ним Гонзика Тужиму. Той, як звичайно, робить нотатки у блокноті — щоб не забути. Коли б навіть довелося посилати за Вашеком у село, він виконав би своє доручення не згірш, ніж тут.

В моєму кабінеті затишно й тепло. Дим од сигари мені не заважає. Та коли з'являється Вашек, на кілька градусів холоднішає. Цей хлопець одгородився од світу крижаним панциром, і тепер від нього віє холодом.

Кажу йому з докором, але спокійно:

— Ти, хлопче, був необережним.

— Це зрозуміло. — На превеликий подив, говорить лагідно і якось дивно. — Лише ніяк не збагну, в чому саме.

Я простягаю кілька аркушів справи «Р. Л.» — свої здогадки про Марту Вальтерову.

— Читай усе.

Стежу за ним краєчком ока. Він виглядає, як і перше, замкнутим, але доволі стомленим. Нещастя відбилось на ньому, хоч і намагається це приховати. На мій погляд, тримається він на диво мужньо.

Питаю:

— Ти знав про це?

— Ні.

— Ви що, збиралися одружитись?

— Так, — каже він, ніби справа йде про щось зовсім далеке й чуже. — Обіцяла, що перед тим, як піде до магістрату, розповість мені якусь таємницю про свою родину.

— Коли б розказала? Як би ти поставився до цього?

Знизує плечима і дивиться вбік.

— Не знаю.

— Не знаєш?

Мені не віриться, що Вашек міг утопити в коханні свій розум. Та він відповідає з удаваним спокоєм:

— Кажу тобі по щирості, Гино, що я завжди мав на неї неабиякий вплив. Швидко помітив, що вона не відносить себе до жодної нації або класу і живе якось одмежовано від інших людей… Та я, звичайно, краще за всіх розумів, на які щирі почуття вона була здатна!.. Все ще в ній спало, Гино, і я почав її розбуркувати. Гадаю…

Я уважно слухаю. Коли він затнувся, підстьобую його питанням:

— Гадаєш?..

— Тепер уже нічого