початку до кінця. Лише іноді пам'ять зраджувала йому, тоді Гонзик зупинявся і вперто думав, де ж він тепер живе. А жив він у двох стареньких тіточок, які берегли його над усе.

Гонзик Тужима ще, як то кажуть, не зовсім оклигав, але провали пам'яті з'являються у нього дедалі рідше. Цілком можливо, що скоро він зовсім вичуняє. Адже психіатри вважають його нормальним. Одну лише якість його ніяк не повернути — не повернути колись притаманний йому бойовий дух. Хоробрість назавжди втекла од нього. Та ми не гудимо Гонзика за це. Він людина надійна.

Я трохи одхилився од теми. Старший лейтенант Вашек Небеський втратив надію гарно провести вечір. О пів на одинадцяту він вийшов із дверей клубу.

З'явитись до полковника посеред ночі було цілком звичайним явищем на нашій службі.

Ось і одинадцята.

Полковник сидить за письмовим столом, на якому нічого не видно, крім попільниці, настільної лампи і світної плями од неї. Полковник — чудова людина, якби тільки не смалив отих своїх смердючих сигар, йому вже десь біля п'ятдесяти. Опецькуватий і коренастий, а на обличчі незмінно блукає посмішка, що міниться то лагідністю, то надмірною суворістю. Він — добрий і здібний організатор і цілком, як то кажуть, на своєму місці. Пережив багато. На щоці шрам — пам'ять війни, ліва рука паралізована — наслідок автомобільної катастрофи. Його розумна голова здається трохи завеликою. Жмутка попелястого волосся, мабуть, вистачило б лише на голову вп'ятеро меншу. Дивує і глибокий бас цього чоловіка. Іноді він аж гримотить! Ідучи вулицею, полковник спирається на палицю — розбитим під час війни понтонним мостом йому покалічило ногу. Не можна сказати, щоб він був колись красенем, та це, по-моєму, його аніскілечки не турбує.

По другий бік столу, в шкіряному кріслі, сиджу я.

Заходить старший лейтенант Небеський. Вітається. Я подаю йому руку й, не кажучи жодного слова, підсовую крісло навпроти себе. Полковник простягує руку через стіл, запрошує сідати. Голос начальника глибокий, кошлаті брови суворо насуплені.

Він оглядається на двері, ніби хоче пересвідчитись, чи вони щільно зачинені. Потім, звертаючись до Небеського, каже спокійно і серйозно:

— У нас неприємності. Хтось викрав код ВХ-222.

Вашек ледь помітно здригається. Дивиться на мене. Я лише знизую плечима. Тоді він знову звертає погляд до полковника.

— Хто ж міг його видати? — пита з недовірою.

— Я або ви, — каже полковник. — Третього бути не може.

Це дійсно так, але ж це безглуздя! Полковник киває в мій бік і пояснює:

— Капітану Калашу доручено розслідувати цю справу.

Обличчя його нічого не говорить, ніби цим сказано все. Він висовує паралізованою рукою шухляду й бере звідтіля нову сигару.

Я вже, здається, відзначав, що коли наш полковник запалює сигару, все кидається в паніку — миші, пацюки, міль, а з усіх прилеглих вулиць тікають собаки. Не знаю, де він дістає оті сигари і чим їх надушує, але їх дим викликає задуху.

Він пропонує також сигарети мені й Вашеку. Всі ми куримо, і збоку це, певно, скидається на конференцію.

За посадою я підкоряюся полковнику, а Вашек — мені. Та вище начальство дало мені доручення негайно розслідувати цю справу — і тут, як то кажуть, не до рангів.

Тому я діловито заявляю:

— Не виключено, що й деякі попередні коди було видано. Що ж стосується коду ВХ-222, то в його викраденні ми цілком певні.

Обидва мовчать. Мене навіть радує, що вони такі спокійні.

Продовжую:

— Можливість зради на цей раз була заздалегідь передбачена. Адже складали його ви, товаришу полковник.

— Так, — бубонить полковник з густої хмари сигарного диму.

— Дозвольте мені ще кілька питань. Де-небудь про код ВХ-222 робилися якісь нотатки?

— Ніде, — сказав полковник.

— Спосіб розшифрування секретних паперів таївся лише в пам'яті?

— Так, лише в пам'яті.

— Код був книжним, — продовжую я. — Слід було тільки пам'ятати назву книги та потрібну сторінку, чи не так?

— Приблизно так.

Признаюсь вам, що я не дуже тямлю в кодах.

— Цю книгу ви зберігаєте?..

— Під надійним замком, — бубонить полковник. — Ніхто не міг бачити її. Практично неможливо, щоб серед мільйонів книг обрали саме цю і таким чином розпізнали анаграму коду.

Я киваю.

— А можна було розкрити таємницю коду, співставивши кілька зашифрованих паперів з незашифрованим оригіналом?

— Ні, — з певністю каже полковник, — знаки його постійно змінювались за принципом зворотної комбінації. Ви можете мати перед собою книгу, але вам не вдасться що-небудь прочитати або відшукати ключ, поки не знатимете найважливішого слова з потрібної сторінки, до якого в'яжеться все останнє.

— А коли мені відоме це слово?

Полковник дужче задимів сигарою.

— Тоді можна, — кинув він. — Але, не знаючи відповідної комбінації, це дуже важко. Та й часу потрібно куди більше. Одначе повторюю, що, крім мене і старшого лейтенанта, ніхто не знав вузлового слова. До того ж, воно зовсім непомітне. Функція його залежить од номера сторінки, рядка й порядку. Крім того, існує ще кілька варіантів. Потім ще треба добре помучитись з анаграмою, тобто з перетасовкою букв.

Я ввічливо спитав:

— То все це дуже важко?

Полковник спохмурнів.

— Кажуть, існують феноменально обдаровані люди.

— У вас є хтось на прикметі?

— Ні.

І він знову запахкав сигарою, яка сичала й чадила, наче вулкан. Потім нервово докинув:

— Обставини вам відомі. Код міг видати лише той, хто знав його. Я або він…

Вашек застиг, мов статуя. Проте він напрочуд спокійний, хоч трохи й блідий.

Звертаюсь до полковника:

— Мені здається, що все не так просто.

— Чому?

— Тому, що я цілком довіряю вам і старшому лейтенанту.

— Дякую, Гино, — обізвався, нарешті, Вашек Небеський. Та він ще нічого не знає. Інакше зрозумів би одвертість полковника.

До речі, треба вам пояснити, чому це Вашек кличе мене «Гиною». Бачите, я, — хоч і не моя це заслуга, — хрещений Гинеком. Та коли був ще зовсім пуцьверінком і мав усього-на-всього чотири зуби, то вимовляв своє ім'я тільки «Гина». З тих пір воно і прилипло до мене.

Я говорив цілком серйозно. Якщо вже підозрювати їх, то кому ж тоді взагалі можна вірити. Полковник мовчить, але я знаю, що всередині в нього лютує буря. Він дуже роздратований. Ось чому очі його не дивляться на жодного з нас.

Отож я спокійно кажу:

— А скільки паперів було зашифровано тим кодом?

— Чотири, — мовив полковник. — Я сам їх шифрував. Нам пощастило їх перехопити. Передамо іншим шляхом.

Він так притиснув свою сигару в попільниці, що з неї вибухнув цілий сніп іскор.

— Скажіть, полковнику, а що то були за папери?