розглядали підводний світ. Те, що вони побачили, було
прекрасніше від найба-гатшої фантазії, чудесніше від будь-якої казки.
За стіною розлягався безкрайній синювато-фіолетовий простір, сповнений різноманітними
рослинами. Повільно, наче на прогулянці, пропливали риби. Ось зупинився і втупивсь у хлопців
своїми зеленуватими вели-лезними очима морський окунь.
— Ходімо далі!
Слідом за Аркадьєвим хлопці зайшли до головного приміщення. Півкругла стіна кімнати мала
чотири великих вікна-екрани, що нагадували екрани величезних телевізорів. У центрі був пульт
керування з численними кнопками, важелями, вічками електричних ламп. Іноді спалахували неонові
цифри, чулося рівномірне потріскування автоматів. Горіло зелене табло: “Все в порядку”.
Професор сів за пульт керування і ввімкнув екран. Він засвітився блідо-зеленим світлом. Ще
поворот ручки — і на екрані поволі попливли кадри. Переважали бурі, червоні й зелені тони.
Морське дно було вкрите розкішними водоростями.
З їхніх хащів випливла риба-вудильник. Велика зелена куля з маленькими очицями й широко
роззявленим ротом, втиканим безліччю дрібних зубів. Над носом, як на мотузочці, прикріплена
яскраво-жовта куля. Плавці й хвіст у світних паличках.
Раптом на екрані майнуло сріблясте черево. Акула-катран стрімко розрізала воду своїм
тілом-веретеном. Над вудильником нависла загроза.
— Невже вона його зараз з’їсть? — схвильовано спитав Толя.
— Шкода вам вудильника? Ну гаразд, живий лишиться.
Професор повернув якийсь важіль. Хлопці аж скрикнули від захоплення. Хижачка, яка щойно
лаштувалася напасти на свою жертву, шарпнулася вбік і стала шалено вигинатися у фантастичному
танці. Несподівано вона розпалася навпіл і почала падати.
— Так їй і треба! Юрію Васильовичу, як це сталося?
— Бачите, друзі, звук, як і світло, можна передавати на відстань. Але світло у воді швидко
згасає. А звук поширюється під водою на великі відстані, особливо, коли він потрапляє в звуковий
канал. Найбільші можливості має ультразвук, тобто звук високої частоти. Якщо його спрямувати на
будь-який предмет, то звук своєю частотою коливання може зруйнувати цей предмет. Ви бачили, як
загинула акула. Та це дрібниця. Перед всесильним звуком відступає навіть володар надтвердості —
алмаз. За допомогою спеціального пристрою ультразвук легко робить в алмазі дірочки потрібного
розміру. Нині ми вивчаємо, як за допомогою звуку позбавити підводну частину кораблів від
обростання морськими черепашками, водоростями. До речі, ви мало не постраждали, бо опинилися в
районі, де проходять випробування.
Добре, що я вчасно вимкнув апарат, коли помітив вашого човна.
* * *
Раптом пролунав тривожний гудок. Спалахнуло червоне табло: “Аварія”. Відтак автомат повідомив: “На дільниці 6-а аварія. Пошкоджено звуковий буй-спостерігач”. Професор Аркадьєв швидко вийшов з головного приміщення. Незабаром повернувся у легкому скафандрі, але без шолома. — Не брав би я вас, та що поробиш. Залишити ні на кого. Ну, марш за мною в батискаф. Зраділі Толя й Димко слідом за Аркадьє-вим зайшли до приміщення, де знаходився батискаф. Ось уже щільно задраєно люки й приміщення наповнено водою. Розсунулась стіна лабораторії, і батискаф, набираючи швидкість, понісся в морські глибини. Марно вдивлялися хлопчики в бокові ілюмінатори. Було темно, тільки коли-не-коли мерехтіли світлі плями. Поступово батискаф почав уповільнювати свій біг і спинився. На екрані ультразвукового телепередавача було чітко видно частину морського дна. Пошкоджений буй лежав боком, його приймальний пристрій і апаратура були зім’яті. Поряд гойдалося мертве тіло величезного морського чорта. Дивно було бачити нерухомим триметрове тіло глибоководного хижака. Він, очевидно, прийняв буй за рибу і спробував проковтнути. Це коштувало йому життя. Але й апаратура зазнала великих пошкоджень. Аркадьєв одягнув шолом і зник у відсіку-виході. Хлопчики припали до ілюмінаторів. На такій глибині сонце вже не пробивало водяну товщу. Несподівано темряву осяяв величезний спалах блідо-голубого світла. Він був такий яскравий, що хлопці затулили очі долонями. Батискаф легенько хитнуло. — Толю, невже Юрій Васильович підірвався? Хлопчики мовчки чекали, що буде далі. Але ось зашуміла вода, і в кабіну батискафа увійшов Аркадьєв. — Ви живі, Юрію Васильовичу? А ми злякалися, коли побачили вибух. — Це не вибух, а просто велика риба-пелікан. У неї в очах є рефлектори і фотофори, які за сигналом нервової системи можуть давати такі спалахи. Зовсім несподівано морський чорт, що не подавав жодних ознак життя, заворушився. — Погляньте, він ожив, як у нас риба в човні. — Що ви, хлопці. Риба не може оживати. Просто її оглушив звуковий промінь. А з часом вона очумалась. Те, що риба відійшла якраз у вашому човні, — просто випадковий збіг. — Слухайте, слухайте! Знову хтось кричить. Всі ясно почули слабкий далекий крик, що лунав з апарата, протяжний і високий. Здавалося, десь у морі потопає людина. Ось вона, напруживши останні сили, одчайдушно благає про допомогу. В тиші крик звучав особливо безнадійно, викликаючи бажання кинутися на поміч. — Юрію Васильовичу, ви чуєте? — Так, чую. Це кричить риба. Деякі риби здатні подавати звуки, дуже схожі на людський крик. — Виходить, тоді в морі теж риби кричали?* * *
Як і раніше, весь свій вільний час друзі проводили в улюбленій бухті. Спостерігати за морем, коли воно було спокійне, стало значно цікавіше. Адже вони багато чого пізнали нового. І все ж хлопчики з нетерпінням чекали шторму. Примостившись на мокрому від бризок камінні, вони прислухались до грізного завивання вітру, чи не почують, бува, знайомий, сповнений туги, тонкий крик. Однак вони його ніколи більше не чули.