розбурханому морі. Я ще встиг побачити човна, що крутився серед бурунів, та всіх наших матросів, які борюкалися між запінених хвиль. Потім я враз утратив свідомість.

Опритомнів я вже на березі, лежачи під скелею на м'якенькій травичці. Поряд стояв навколішки Пітер; він дбайливо мочив мені скроні водою і силкувався спинити кров, що плющила з рани на лобі.

РОЗДІЛ III

Кораловий острів. — Як ми радили нашу першу раду і що ухвалили

Дивне, незвичайне почуття огортає людину, коли вона, непритомна бувши, приходить до пам'яті. Почуття те майже неможливо описати словами: думка мляво ворушиться, наче в тумані, ти ніби прокидаєшся з глибокого сну, тіло налите втомою, яка, проте, видається майже приємною.

Коли я зрештою прочумався трохи й почув Пітерів голос, який питав, чи я почуваю себе краще, то мені здалося, що я заспав і тепер мене покарають за лінощі: примусять видряпатися на вершечок щогли. Та не встиг я скочити на ноги, як у голові мені враз запаморочилося, і я подумав, що, мабуть, заслаб. Ту ж мить по щоці мені війнув духмяний вітрець, нагадавши рідний дім та сад за батьковою хатою, де пишно цвіли квіти, і запашну жимолость, яку моя люба матінка так дбайливо плекала на загородженому шпалерами ґанку. Але гуркіт прибою розвіяв ті милі серцю спогади, і я опинився знову на морі, споглядаючи дельфінів і летючих риб, беручи рифи марселів біля страшного буремного мису Горн. Гуркіт прибою долинав усе гучніше й виразніше. Я згадав, що корабель наш розбито і я опинився далеко-далеко від рідної землі. Спроквола розплющив я очі й стрівся очима з Джеком — мій товариш стривожено вдивлявся мені в обличчя.

— Озвися ж бо, любий Релфе, — благально прошепотів Джек. — Тобі вже краще?

Я всміхнувся й сказав:

— Краще? Отакої, Джеку! Я почуваю себе чудово.

— То чого ж ти приставляєшся? Хочеш нас налякати? — мовив Пітер, усміхаючись крізь сльози: бідолашний хлопець і справді думав, що я вмираю.

Я сперся на лікоть і, приклавши до чола руку, пересвідчився, що поранений таки добре і стратив чимало крові.

— Ну ж бо, Релфе, — мовив Джек, обережно силкуючись мене покласти, — спочинь, голубе, ти ще не зовсім оклигав. Скуштуй водиці — вона холодна й чиста, як кришталь. Тут поряд є джерело. Прошу тебе, помовч, не кажи ані слова, — додав він, побачивши, що я хочу заговорити. — Я тобі все розповім, тільки полеж тихенько, доки спочинеш і наберешся сили.

— Та нічого, Джеку! Хай говорить, — озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. — Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, — такого ще світ не бачив. Ти замалим не повибивав мені зуби, ледве не задушив мене та ще й прикинувся мертвим! Негарно ти поводишся, небоже, дуже негарно.

Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.

— Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? — запитав я.

— Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..

— Нічого не пам'ятаю, — перебив я його, — відколи нас змило в море.

— Цить, Пітере! — втрутився Джек. — Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу — за яку ти вчепився, наче за рідну маму, — йому до рота.

— Яке там притиснув до рота! — урвав його Пітер. — Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!

— Гаразд, хай там як було, — провадив Джек, — але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за весло, я щосили заходився штовхати тебе до берега. Зрештою ми щасливо випливли на мілке, бо вода за рифами гладенька, як дзеркало.

— А капітан з командою? Що з ними? — запитав я стурбовано.

Джек похитав головою.

— Вони загинули?

— Ні, мабуть, ще не загинули, але й навряд чи врятуються. Корабель наскочив на рифи там, де острів виступає в океан. Коли човен упав у море, він, на щастя, не перекинувся, хоч і набрав води, і всі наші спромоглися в нього влізти. Та не встигли вони спустити весла, як їх понесло повз мис, і човен опинився з підвітряного боку острова. Коли ми вийшли на берег, я побачив, що вони силкуються гребти до нас, та в них була тільки одна пара весел, замість восьми, і вітер дув якраз назустріч, — отож їх поступово відносило в море. Небавом вони змінили курс і підняли вітрило — мабуть, з ковдри, бо воно було замале для човна, — а через півгодини їх не стало видно.

— Бідолахи! — промимрив я сумно.

— Але що більше я про них думаю, то більше сподіваюся на краще, — провадив бадьорішим тоном Джек. — Я, Релфе, перечитав силу книжок про острови південних морів і знаю, що в багатьох місцях їх тут цілі тисячі. Отож наші майже напевне мають натрапити па один такий острів.

— Сподіваюся, що так воно й буде, — щиро мовив Пітер. — Але що сталося з нашим кораблем, Джеку? Доки я глядів Релфа, ти, здається, видерся на скелю. Невже його розбило на друзки?

— Ні, на друзки його не розбило, але він пішов на дно, — відповів Джек. — Як я вже казав, корабель ударився об рифи там, де острів виступає в океан, і йому проламало біля носа днище. Другий вал змив корабля з рифу, і його понесло до підвітряного боку острова. Ті бідолахи в човні відчайдушно гребли, силкуючись його наздогнати, та ба! — вони були ще далеко, як корабель набрався води й потонув. А потім уже вони спробували досягти острова.

Коли Джек розповів нам, що він бачив, запала довга мовчанка. Без сумніву, кожен з нас трьох обмірковував наше незвичайне становище. Щодо мене, то мої роздуми були не дуже веселі. Я знав, що ми опинилися на острові, —про це повідомив нас Джек, — але чи був він залюднений, чи ні? Якщо залюднений, то нас засмажать живцем і з'їдять, я був певен того, бо доволі наслухався страшних розповідей про остров'ян південних морів. Якщо ж безлюдний, то нам загрожує голодна смерть. «От якби наш корабель застряв на рифах, — думав я, — тоді б нам повелося краще: ми забрали б харчі та знаряддя і вибудували б собі яке-небудь житло. А так —