ой леле, ми загинули!» Останні слова я з великого розпачу вимовив уголос.

— Загинули? Та що ти, Релфе! — вигукнув Джек, і на його лагідному обличчі заграла усмішка. — Скажи краще — врятовані. Думки твої звернули не в той бік, і ти дійшов неправильних висновків.

— А знаєш, яких висновків дійшов я? — запитав Пітер. — Я вважаю, що це просто чудово, що ми ще зроду не мали такої лепської нагоди і що перед нами відкриваються такі можливості, про які годі навіть мріяти іншим молодим матросам. У нашому розпорядженні цілий острів. Ми проголосимо його власністю корони й запропонуємо тубільцям свої послуги. І, звісно, зробимо блискучу кар'єру. Ти, Джеку, станеш королем, Релф обійме посаду прем'єр-міністра, а я буду…

— Придворним блазнем, — підказав Джек.

— Ні, — відповів Пітер. — Я обійдуся без звання. Я буду орудувати особливо важливими державними справами. Розумієш, Джеку, мені дуже кортить одержувати велику платню і нічого не робити.

— А якщо на острові немає тубільців?

— Тоді ми збудуємо прегарну віллу, насадимо навколо чудовий садок, що ряснітиме найпишнішими тропічними квітами, будемо обробляти землю, садити, сіяти, жати, їсти, спати й розважатися.

— Годі нам жартувати, — споважнів Джек. Як я спостеріг, це завжди спиняло легкодумного Пітера, що полюбляв стругати дотепи з кожнісінького приводу. — Ми й справді вскочили в халепу. Якщо острів безлюдний, нам доведеться жити, як тим диким звірам, бо в нас немає жодного знаряддя — навіть ножа.

— Е ні, ніж у нас є, — мовив Пітер, застромивши руку в кишеню і витягаючи складаного ножика з одним лезом, та й то зламаним.

— Ну що ж, краще такий, аніж ніякого, — сказав Джек, зводячись на рівні ноги. — Та слухайте-но, хлопці: ми гайнуємо час на розмови, замість того, щоб узятися до діла. Ти, Релфе, здається, вже очуняв і зможеш так-сяк ходити. Тож подивімося, що в нас є в кишенях, та вилізьмо на який-небудь горб — позирнемо, куди нас закинула доля, бо чи добрий наш острів, чи поганий, а він, очевидячки, довгенько нам за оселю правитиме.

РОЗДІЛ IV

Ми обстежуємо своє майно і робимо приємне відкриття. — Опис нашого острова. — Виявляється, що Джек ученіший і мудріший за нас. — Дивовижні знахідки. — Природний лимонад

Ми посідали на скелі й почали обстежувати, хто що має. Коли ми після аварії вибралися на берег, друзі мої поскидали свій верхній одяг і розстелили на сонці сушитися, бо, хоч як лютував ураган, на небі не було жодної хмаринки. Вони стягли й з мене деяку мокру одежину і теж постелили на камінні. Тепер ми позбирали вбрання й заходилися пильно обшукувати кишені та викладати все, що в них було, на пласку каменюку. Розуміючи своє скрутне становище, ми так дбайливо вивертали кишені, аби ніщо не минуло нашої уваги. Зібравши все докупи, ми виявили, що маємо такі речі:

По-перше, складаного ножика зі зламаним майже посередині лезом, дуже іржавим, та ще й з двома чи трьома щербинами (Пітер — як завжди, жартівливо — зауважив, що він правитиме і за пилку, і за ножа, отож нам неабияк, мовляв, пощастило). По-друге, старого срібного пенала німецької роботи, без жодного олівця. По-третє, шворку ярдів шість завдовжки. По-четверте, невеличку голку зашивати вітрила. По-п'яте, корабельну прозорну трубу, яку я випадково тримав у той мент, коли корабель наскочив на рифи, і міцно затиснув, пірнувши у воду. Я так її й не випустив, і Джек насилу видер її мені з рук, коли я лежав непритомний на березі. Сам не знаю, чому я так учепився за тую трубу. Кажуть, що потопельник хапається навіть за соломинку. Може, так і я вхопився, бо в той мент навіть не усвідомлював, що тримаю її в руці. У кожному разі ми трохи втішилися, що маємо трубу, хоч користі з неї, очевидячки, було мало, бо скло в окулярі геть потрощилося. По-шосте, серед нашого реманенту виявилася мідна каблучка, яку Джек завжди носив на мізинці. Я так і не дізнався, навіщо йому була та каблучка: чепуритися Джек ніколи не чепурився, і до всіляких оздоб йому було байдуже. Пітер — той казав: «Він носить її на згадку про знайому дівчину!» Та про тую дівчину Джек не згадав ніколи ані жодним словом, отож, на мою думку, Пітер або жартував, або ж помилявся. На додачу ми мали шматочок трута й одежу.

А саме:

У кожного з нас були штани з цупкого полотна і пара грубих матроських черевиків. Джек мав червону фланелеву сорочку, синю куртку й червону шапочку, що скидалася на нічний ковпак, окрім того пару вовняних шкарпеток і бавовняну хусточку, на якій були вибиті шістнадцять парсун лорда Нельсона, а посередині британський прапор. Пітер мав смугасту фланелеву сорочку — він носив її поверх штанів і підперізував поясом, наче семирягу, — та чорного солом'яного бриля. Куртки в нього не було, він скинув її перед тим, як ми попадали в море; але куртки не дуже було й треба, бо підсоння острова виявилося вкрай погідне, отож часто бувало, що ми з Джеком радніше ходили в самих сорочках… Пітер мав також пару білих бавовняних шкарпеток і синю хусточку в білу крапку. Я ж був убраний у синю фланелеву сорочку, синю куртку, чорну шапку й мав пару вовняних шкарпеток, окрім черевиків і брезентових штанів, про які я вже казав.

Більше в нас не було анічогісінько, та коли ми згадували, з якої халепи вирятувалися і як би нам повелося, коли б корабель наскочив на риф уночі, то дякували долі й за це, хоч, правду казати, іноді шкодували, що не прихопили ще дечого.

Коли ми обдивлялися своє майно й вели про нього розмову, Джек раптом стенувся й вигукнув:

— А весло! Ми й забули про весло!

— Який нам із нього пожиток? — спитав Пітер. — На острові стільки лісу, що ми можемо змайструвати хоч і тисячу весел.

— Твоя правда, Пітере, — відповів Джек, — та на кінці його є залізний обручик, і він може нам придатися.

— А й справді, — озвався я. — Весло заберімо.

Отож ми повставали, і всі троє поспіхом рушили до берега. Я і досі був кволий, стративши стільки крові, і друзі мої скоро мене перегнали. Джек те помітив і, маючи добре серце, вернувся мені на поміч. Отепер я вперше огледівся як слід, бо навколо тієї місцини, де я лежав, росли густі чагарі й за ними майже нічого не було видно. Коли ми вийшли з кущів на піщаний берег, я позирнув навкруг себе, і серце моє радісно заколотилося, а душа врадувалася з тієї краси, що відкрилася перед моїми очима. Гурган зненацька вщух, наче він лютував тільки задля того, щоб розбити наш корабель об рифи, а довершивши своє діло, відразу пішов на спочинок.

Острів, на який ми попали, був горяний і майже поспіль заріс прегарними деревами, кущами й чагарями, що тішили око багатством барв. Тоді я ще не знав жодного з тих дерев по назві,