підказують повалені дерева і якась особлива зміна трав. Ездрі здається, ніби він знає, котрі з них поселяються близько води. І справді незабаром він опиняється над урвищем — внизу клекоче потік. Ездра знаходить крихітну стежку — не стежку навіть, а ледь помітні на стрімкому схилі уступи — на них ледве можна поставити ногу. Хапаючись за гілля, кущі та камені, Ездра спускається вниз. Ноги ковзають по мокрій глині, і кілька разів він мало не зривається з кручі. Врешті в якийсь момент зависає над прірвою на півдорозі й розуміє, що ні повернутися, ні рушити далі не зможе. Тримаючись за оголені корені дерева, він хоче визначити його назву. Мабуть, вільха. Втім, певності немає. Ботаніку погано в школі вчив, небога. Хоч трави і дерева багато чого могли б сказати про природу речей. Речей як таких. Та вже не нам, не нам.
Від нічого робити Ездра роздивляється довкола і раптом внизу, коло самої води, на пласкому блискучому камені помічає якийсь предмет. Це може бути вибілена кістка, презерватив, сигаретна пачка абощо. Ездрі хотілося б знати, що саме, та це, здається, неможливо. Зрештою, думає він, так воно мабуть і краще. Не знати. Здогадуватися. Припускати. Давати шансу. Very well.
Мушу додати, що Ездрі в тому завішенні було майже комфортно. Жодних голлівудських штучок: камінь з-під ноги не зривався, коріння не одривалося, й вологої руки згори ніхто не подавав.
Я не подавав, якщо вже бути точним. Натомість став навколішки і заглядав на Ездру з цікавістю. — Земний свій шлях пройшов до середини, а далі ні туди, ані сюди, — зімпровізував я, і Ездра підняв голову. Мовчав. Тому я продовжив: — Причому «земний» в даному випадку дослівно. Краще навіть сказати «земляний». Кадастри там, геосинкліналі. І що пан на це? — Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? — запитав Ездра. — Я, я, ковалику, а хто ж іще. — Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу? — Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття. — Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню. Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися. — Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає. — Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся. — Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість. — Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята. — Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси? — Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос. — Яка різниця, брате? Що казав він? — Казав, немовби в горах сніг лежить. На хвилю я замовк. — Справді? — Брехать мені сьогодні не пристало. Так воно й було. Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав: — А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок? — Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол. — Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора. Він раптом вибухнув злістю: — You think you can scare me you sick fuck?[1] — Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може. — Прошу, досить! — Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол… Ездра відразу заспокоївся. — Охоче, брате, тільки як дістати? — Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш. З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі. — Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки. — Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу. Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду. — Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки. — О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь. Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але… — Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав: — Засранцю. Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно. — Ти краще ляж. — Як то «ляж»? Тут же брудно! — Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні? Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання. Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.
Летілося не так уже й довго, але перед тим, як бебехнути головою об каміння, я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали, ніякий не димедрол, ніяка не пачка з пігулками, а шматок мапи, чи радше плану міста, причому, чим ближче ми
Мушу додати, що Ездрі в тому завішенні було майже комфортно. Жодних голлівудських штучок: камінь з-під ноги не зривався, коріння не одривалося, й вологої руки згори ніхто не подавав.
Я не подавав, якщо вже бути точним. Натомість став навколішки і заглядав на Ездру з цікавістю. — Земний свій шлях пройшов до середини, а далі ні туди, ані сюди, — зімпровізував я, і Ездра підняв голову. Мовчав. Тому я продовжив: — Причому «земний» в даному випадку дослівно. Краще навіть сказати «земляний». Кадастри там, геосинкліналі. І що пан на це? — Це ти, паскуднику, поганий віршомазе? — запитав Ездра. — Я, я, ковалику, а хто ж іще. — Слухай, раз уже ти тут, а зір у тебе гострий, тобі не видно, що там унизу? — Внизу ріка, шумить потік, піниться, і тіла жде, щоб знести в небуття. — Та ні, он там на камені біліє, чи то череп'я, чи кістки, — чомусь, коли ми розмовляли з Ездрою, то завше збивалися як не на п'ятистопний ямб, то на іншу версифікаційну бридню. Я мусів витягти свій цейсівський бінокль і роздивитися. — Ні, братику, ні те, ні інше. Як не дивно, це пачка з-під димедролу. Можливо, навіть не порожня. І на хріна ж ти за нею поліз, скажи на милість? Погано спиш? Тепер вже вічний сон тебе чекає. — Димедрол? — здивовано спитав Ездра. — Цікаво, звідки він тут узявся. — Звідки, звідки… Може, наріки якісь забули. Не всі ж такі, як ти — спиртним розширюють свідомість. — Та нічого я вже не розширюю, — з жалем сказав Ездра. — Це все в минулому, скінчилися свята. — Бреши побільше, — відказав я. — Таж коневі зрозуміло: зірвався вранці з бодуна і на ізмєні в прірву поліз. Що, знову чулись голоси? — Ну, чулися, — присоромлено визнав Ездра. — Але не голоси, а один голос. — Яка різниця, брате? Що казав він? — Казав, немовби в горах сніг лежить. На хвилю я замовк. — Справді? — Брехать мені сьогодні не пристало. Так воно й було. Мовчанка тривала хвилин зо п'ять. Аби змінити тему, я запитав: — А що сьогодні снилося, мій принце? Чи знов сюжети виграшних книжок? — Що бачив я? Її! Така бліда, все помідори чистила зі шкірки… І викидала просто у смітник. Так сумно це було — які сюжети… А сум оцей — якби він міг озватись… до каменів, то й тих прибив би смутком… Свій погляд відверни, бо я зірвуся і не дістану клятий димедрол. — Дався тобі цей димедрол. О бідний Ездро, про безсмертну душу тобі подумать вже давно пора. Він раптом вибухнув злістю: — You think you can scare me you sick fuck?[1] — Ого, я бачу, мовою Вільяма усе вільніше володієш ти! Тричі згадати «you» в одній фразі не кожен може. — Прошу, досить! — Мене ти змусив глянути углиб… Душі моєї найбрудніші плями… не змити вже. Давай-но димедрол… Ездра відразу заспокоївся. — Охоче, брате, тільки як дістати? — Я виріжу тобі з вільхи гілляку із гаком на кінці, і ти дістанеш. З гіллякою я, звичайно, злукавив — у мене не було ножа. Тому я довго бродив по вільшанику, намагаючись виламати якого-небудь прута подовше. Дерево було сире, ламалося неохоче, а про «гак» не було чого й мріяти. Врешті я підібрав із землі якогось сухого патика й простягнув Ездрі. — Ти знаєш, Розенкранце, цю галузку я в зад тобі запхав би залюбки. — Добре-добре, свої еротичні фантазії залиш на потім. Працюй, соколику. Зроби хоч раз в житті потрібну справу. Однією рукою тримаючись за оголені корені, іншою Ездра взяв гілку і спробував дотягтися до пачки. Річ ясна, це не вдалося — бракувало ще доброго метра. Та навіть якби він дотягнувся, що можна було зробити? Хіба зіпхав би ту пачку в воду. — Агов, принце, у мене ідея, — сказав я. — Прив'яжімо до патика петлю, і ви спробуєте підчепити кляті пігулки. — О'к, О'к, в'яжи шнурка скоріше, та тільки в петлю зразу не полізь. Гуморист, блін. На ногах я мав сандалі, шнурівок не було, тому мені довелося відв'язати від бінокля ремінця і сплести сяку-таку петлю. Однак Ездра далі не діставав. Залишилося зовсім небагато, але… — Мій Розенкранце, знаєте прекрасно, що я руки нізащо б не подав вам, але тягар обставин екстремальних до компромісу змушує мене, — продекламував Ездра і зовсім не в розмір додав: — Засранцю. Засранець, тобто я, мусив знов уклякнути, спочатку забрати в Ездри гілляку, потім подати йому руку, потім у іншу руку гілляку віддати, і так разом ми спробували ще раз, але безрезультатно. — Ти краще ляж. — Як то «ляж»? Тут же брудно! — Агов, послухай, дурню дистрофічний, ми димедролу хочемо чи ні? Я змовчав. Іноді просто набридає відповідати на дурнуваті Ездрині запитання. Добре. Я ліг (земля була і мокра, і слизька), і ми повторили всю операцію ще раз. Усі наші маніпуляції супроводжувалися взаємними підбадьореннями типу «давай-давай», «та тягнися ж, їбі його мать!», «ще трошки, ще трошки», аж поки на якомусь найглибшому видиху я не сповз на край урвища по пояс, а позаяк учепитися мені було ні за що і земля, як уже говорилося, була мокра й слизька, то ми, усе ще сповнені виробничого ентузіазму і віри в успіх цілої справи, зірвалися й, не розриваючи рукостискання (передсмертне примирення), полетіли сторчголов донизу.
Летілося не так уже й довго, але перед тим, як бебехнути головою об каміння, я встиг побачити, що предмет, за яким ми так безуспішно полювали, ніякий не димедрол, ніяка не пачка з пігулками, а шматок мапи, чи радше плану міста, причому, чим ближче ми