розкішну поему «Системні вимоги» практично не помітили.)

Врешті-решт, повернувшись із чергової задунайської імпрези, Окрю отримав найвищу національну відзнаку, а разом із нею — стипендію американського наукового товариства. Я вже було поховав свої плани слідкування, та несподівано для всіх (але на радість фанам) він відмовився і від премії, і від стипендії та виїхав у Карпати, чи ж не у вигадане собою село.

Я поїхав слідом.

Варто, мабуть, додати, що Окрю, незважаючи на христовий сливе вік, одружуватися не поспішав. Він, щоправда, таки знайшов серед своїх студенток вродливу й розумну спадкоємицю старовинного галицького роду, котру тягав із собою на всі фуршетні забави (хоча лише раз повіз її за кордон), що викликало додаткові, але в цьому випадку небезпідставні заздрощі нашого товариства. Однак його ставлення до неї важко назвати інакше, ніж дивним. Таку розкішну дівчину, яку кожен уважав би якнайвигіднішою партією, він радше ігнорував і на людях поводився з нею відверто насмішкувато. Чи то наслідував власних героїв, чи то в такий спосіб (що вірогідніше) приховував свої чуттєві комплекси. Однак Вава (так чомусь її звали) зносила все це з дивовижною гідністю, а навіть грацією (якщо доречне тут це слово), хоч, безперечно, теж належала до середовища безрідних фанів, які завжди оточували Окрю.

В Карпати він поїхав без неї.

Ці його виїзди в гори віддавна вже стали частиною Іржонового іміджу, та я вперше зважився поїхати за ним. Вочевидь, десь там на диких перевалах також ховалася таємниця його успіху. Я був далекий від думки, що він просто черпає в лісах натхнення. Але що могло вабити цього півмадяра в наших горах?

Зрозуміло, мені стежити за Окрю було надзвичайно важко. Адже він не тільки досконало знав моє обличчя, а й без труду вирізнив би мою постать у юрбі. Та цього разу я таки вибрався за ним. Жодного гриму, накладних вусів чи окулярів — виглядати сміховинно, найперше перед самим собою, не хотілося. Ба більше — в нападі якогось відчайдушного збайдужіння я взяв квиток у той же вагон, але по недовгих ваганнях перейшов у кінець потяга і там, серед брудних картатих клунків (ідентифікатор нашої нації) й немитих селюків, в атмосфері безперервної пиятики й нестерпно ідіотських балачок перебув подорож до перевалу.

В горах Окрю зупинявся, як правило, в оселі Moxa, що правила за своєрідну туристичну базу для всього нашого артистичного товариства. Я постановив допильнувати кожен його крок, кожен погляд, кожну розмову з місцевими. Однак ще не знав, як зроблю це насправді.

Вийти з потяга непоміченим виявилося доволі просто. А що за крок від станції вже починалися справжні хащі, неважко було й пробиратися слідом за Іржоном до хати.

Не буду переповідати своє скрадання між дерев, продирання крізь колючі чагарі і першу ніч, проведену в лісі. Все це не стосується справи. Та першого ж дня, коли Окрю подався на сусідній хутір по продукти, я вліз до хати й зачаївся на стриху.

Мушу сказати, що тиждень, проведений на горищі, був жахливий. Насамперед тому, що спостерігати за Окрю не було жодної можливості (аж у передостанній день я виявив невелику дірку позаду комина, та було вже запізно). Інша річ — я змушений був справляти там же проктологічні потреби, потерпав без води, достатньої кількості харчів та курива. В ті рідкісні години, коли Іржон вибирався на хутір, я спускався вниз, безглуздо наливався водою з колодязного відра, шукав у хаті бодай шматка хліба й випорпував із попільнички недопалки. Треба віддати Окрю належне — у нього була манера викурювати лише третину сигарети, тож бодай цей голод я сяк-так міг задовольнити.

Зрозуміло, що за таких обставин я навіть гадки не мав перевіряти, чи не пише він випадком чого. Боротьба за елементарне виживання відбирала всі сили. Одного разу, припертий до безвиході сильним шлунковим розладом, я мусив спуститися зі стриха вночі і ледве добіг до кущів, не запаскудивши штанів. Назад вибирався через слухове вікно, приставивши до стіни поламану драбину. Кілька разів зривався й лише чудом не розбудив Окрю. А спав він, до речі, дуже мало й неспокійно — часто виходив уночі курити й подовгу стояв на подвір'ї, дивлячись у бік темного лісу. Бодай на небо дивився б, шукаючи натхнення. Бо що можна було видивитися в тих чорних хащах?

Визнаю, збавляючи годину за годиною, день за днем у мучівній бездіяльності, я мріяв, уявляв, що от якби описати це моє добровільне ув'язнення, цей плин сповільненого часу під дахом старої гуцульської хати, то вийшов би справжній шедевр, з яким не зрівнявся би жоден із опусів Окрю.

Посеред тижня до нього завітало кілька наших спільних знайомих.

Під час гучної пиятики Окрю повідомив, що в хаті живе привид. Він розповів про шурхіт на горищі (згадав, до речі, й про сморід), рипіння кроков, вичищені попільнички і, вже безсоромно белетризуючи ситуацію, розповів кілька випадків, коли місцеві нібито бачили коло хати темну постать. П'яний Ганушків зголосився негайно перевірити стрих. Ніхто його особливо не зупиняв, і він, голосно сопучи й відригуючи, поліз до мене нагору. Дякувати Богу, було вже зовсім темно, і він, перечепившись коло самої ляди через скриню з лахміттям, брудно вилаявся й спустився додолу. Тема застільної розмови потрохи зійшла на паранормальні явища як такі, і я полегшено зітхнув.

Словом, соромітна була та моя пригода. Соромітна й безглузда.

Після повернення я далі стежив за Окрю в місті. Однак він усе частіше замикався сам удома, рідко з'являвся на люди, перестав відвідувати виставки й імпрези і, здасться, цілком занедбав свою подружку.

Пішов новий поголос, що Іржон безпробудно п'є, а згідно з іншою версією, навіть колеться. І навіть я, професійний окрюзнавець, не міг цих чуток ані спростувати, ані підтвердити. Ніде правди діти, я ніколи не бачив його п'яним чи обковбашеним наркотиками, але що діялося за дверима його помешкання, сказати я, звісно, не міг. Єдине, що вдалося помітити, Окрю почав поводитися дивно. Коли виходив на вулицю, немов відчував, що його переслідують, часто оглядався, ґвалтовно змінював напрям руху, пірнав у якісь темні двори, або годинами крутився на одному місці, курячи сигарету за сигаретою. Кілька разів я змушений був відкритися, легітимізувати, так би мовити, свою присутність поблизу — підходив, розмовляв, але ж вічно так тривати не могло! Та й до того ж я вже звик бути тінню Окрю, більше мені нічим було зайнятися. Наші літературні справи — мої і його — здається, відійшли в минуле, але — повторюся — перестати стежити я вже не міг.

З Окрю справді діялося щось дивне. Попри помітну манію переслідування (цілком небезпідставну, зрештою) він