московську коханку героя Галину, таємну співробітницю КҐБ і водночас
вічно-спасительну "жону-мироносицю"); ба більше, навіть цілі смислові блоки
нараторового внутрішнього монологу переносяться до "Московіади" майже дослівно —
звісно, в українізованій версії (ієреміаду про фізичне "упочварювання" свого
народу герой Конвіцького виголошує на вид варшавської вуличної юрби, а
Андруховичів — на вид своїх сплячих земляків на Київському вокзалі Москви).
Загалом порівняльний аналіз обох текстів міг би скласти окрему вдячну тему для
літературознавчої розвідки, нам же зостається лише сконстатувати, що в
"Московіаді" маємо, властиво, "Малий Апокаліпсис, на малоросійський лад
перелицьований".
Двомастами літ раніше в українській літературі подібну операцію виконав був
І.Котляревський, і взагалі з погляду історико-літературного така практика не є
чимось незвичайним (досить згадати хочби трансформацію італійського Піноккіо в
російського Буратіно). Цікавіше інше: попри те, Що публікацію обох
Андруховичевих перекладів Конвіцького, прямого й "метафоричного", розділяло в
часі ледь більше року, "Малий Апокаліпсис" із його кафкіанським портретом
поступово заковтуваної Росією, занурюваної в хаос знебуттєвлення комуністичної
Польщі 70-х пройшов для читацької публіки майже непоміченим, тоді як його
українська адаптація до подій доби розпаду імперії сприйнялась як цілком
новаторське "прощання з Москвою": саме тим новаторське, що — естетичне. Адже
справа була вже не в подоланні якихось там ідеологічних табу на "непорушну
дружбу з великим російським народом", як це мало місце у випадку Т.Конвіцького,
— на час написання, а тим більше появи друком "Московіади" антиросійський
"культурний невроз" уже й сам ставав в Україні політичною кон'юнктурою. А однак
актуальним для інтелігенції залишався відшук тої, затраченої в умовах
колоніального існування, світоглядової дистанції по відношенню до Росії (зарівно
"реальної", як і "книжної"), котра не просто опротестовувала б, як досі, а
безповоротно скасовувала б її владність у будь-яких об'явах, таким робом
звільняючи надалі українську культуру від необхідности "тримати самооборону".
Для естетики Конвіцького, як і цілої польської літератури (звісно, крім
колаборантської), така дистанція була іманентна — "Малим Апокаліпсисом" він її
лишень оприявнив. Андрухович заакцентував саме це оприявнення, довівши його до
естетики огидного. В даному разі ніяк не оцінюючи культурної вартости саме
такого, а не інакшого рішення, зазначимо, задля справедливости, що якогось
альтернативного йому наша література в цьому питанні так і не знайшла.
Чи означає це, мовлячи знову ж метафорично, що без польської "підказки"
український поет — назвімо його Отто фон Ф. — так і не виїхав би з Москви, цього
"найбільшого в світі українського міста", де "кожен десятий має прізвище на
-енко" і де Україна віками перетравлювалась на не-Україну? Питання лишається
відкритим — принаймні доти, доки той Отто не прибуде до рідного міста (саме до
міста, а не до оплаканих його фотознімків, зроблених півстоліття тому!).
Незаперечнo тільки, що поїзд, у який він ускочив на Київському вокзалі, колись
давно був "поїздом із Варшави".
Нині, коли дві споріднені слов'янські культури вперше в новітню добу опинилися в
ситуації паритетного діалогу, кажучи по-польськи, "we dwoje": де кожен для
іншого має виступати не засобом, а ціллю, і взаємна "почутість" чи "непочутість"
визначатиметься вже єдино доброю волею сторін, — перегорнута сторінка спільної
своєю підневільністю історії, виявляється, також потребує перепрочитання.
Діалектика рецепцій і впливів складна, нелінійна, і якщо польські сімдесяті
могли відлунити в українських дев'яностих, то хто візьметься прогнозувати, як
годні відлунити українські дев'яності, скажімо, в польських двотисячних? Єдиною
доконечною передумовою тут є взаємна знайомість — найголовніша культурна
перспектива, на яку наразі можемо сподіватись.
------------------------------------------------------------
1. Див.: Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання
культурної перспективи // До історії української літератури: Дослідження, есе,
полеміка. — К.: Основи, 1997. — С.165.
2. Konwicki T. Wschody i zachody księzyca. - Warszawa: Oficyna Wydawnicza,
1990. - S. 189-190.
3. Докладніше про це див.: Fanon F. The Wretched on the Earth. — Grove Press,
Inc., New York, 1968. — pp. 148-205.
4. Brodsky J. The Child of Civilization // Less than One: Selected Essays. —
New York: Farrar Straus Giroux, 1985. — p. 139.