комунізму включно, польсько-український культурний діалог — ні той офіційний, ні
так само андерґраундний — ніколи не був безпосереднім: то був діалог у постійній
присутності "третього", "з третім в умі", в ході якого кожна із сторін
цікавилась іншою остільки й тією мірою, оскільки і якою це слугувало імпліцитній
надметі власного культурного й політичного самовизначення по відношенню до
"центру" панівної супердержави. Я не є фаховим полоністом, і не моя компетенція
— аналізувати цю ситуацію з польської сторони, а проте, гадається, цілком
епіграматичне її сформулював, уже в пору свого президентства, Лех Валенса, з
притаманною йому безпосередністю заявивши в одному з інтерв'ю, що "kiedy się
kłóciliśmy, Polacy z Ukraińcami, to na tym zawsze zyskiwała trecia strona".
Висновок очевидний — "kłócić się" не варт не тому, що не варт, а — щоб не грати
на руку отому "третьому". Отже, "sąsiedzi", і "jechać do Lwowa" (за
програмово-ностальґійним віршем А.Заґаєвського) теж випадає вже хіба що
по-сусідському... Таким був, у загальних рисах, modus vivendi демократичної
опозиції — хоча при пильнішому, а головне, безпосереднішому інтересові до цього
свого східного сусіда як феномена своєкультурного польським інтелектуалам могло
б відкритися, висловлюючись славетною ленінською цитатою, "кое-что, и весьма
существенное, из их неизбежного и недалекого будущего", що, наприклад, потрапив
спостерегти — і то досить пізно, щойно в 1981-му році, — класичний "кресовяк"
Т.Конвіцький (про якого ще буде мова нижче), рефлектуючи над двохсотлітньою
еволюцією стосунків польсько-російських, — спостереження, в контексті нашої теми
настільки цікаве, що вартує довшої цитати:
"В 19-му столітті росіяни поляків не зносили. Наша історія, традиція, релігія,
ментальність і психологічні риси викликали в росіян щиру огиду. Польське завжди
було предметом погорди. Польське впізнавано здалека, за кілометри, крізь сім
стін і сім поверхів. І врешті в другій половині 20 століття метикована радянська
влада знайшла рецепт проти польськости. Замість гидувати нею й цуратися її,
краще ту польськість анексувати, включити в місиво російської субстанції,
практичніше перетворити її, польськість, на регіональний прояв російства. А
шлюзами в цьому процесі переміщень послужили Білорусь і Україна. В
декомпресійних кабінах Білорусі й України польськість звітрюється, втрачає своє
латинство, линяє від окциденталізму і робиться непольською. Помалу прибирає
білоруських форм, православних барв і вже видає московські звуки. Ну й тепер
цілком білоруською, а властиво напівросійською, може бути вкинена до тигля
"истинного" російства, до горнила Общерусскости, цієї хресної купелі нового
Ізраїлю.
Потихеньку ім'я Станіслав стало улюбленим московським іменем. Непомітно
Сєраковський, Сємірадський, мій любий Мінейко, Томаш Зан, Аполінарій Контський й
навіть Мельхіор Ванькович, — усі вони непомітно увійшли до російського пантеону
в залі білоруського реґіону. Ні з того, ні з сього повстання 1831-го зробилося
бунтом російських освічених класів, а січневе повстання 1863-го — буржуазною
революцією російської ліберальної інтелігенції з осередками в Москві й
Петербурзі, а також у західних губерніях; огнища цієї революції подибувалися —
як додає сумлінний радянський історик — навіть у "корінній Польщі". А наш танець
краков'ячек раптом виявляється провінційною формою "казачка".
Розумніші з радянських журналістів з особливою приємністю сповіщають, наприклад,
при якій-небудь слушній нагоді, що на чолі Ленінградського НКВД стоїть генерал
Костюшко. Їх веселить та обставина, що ватажком ленінського комсомолу в Рязані є
якийсь товариш Пілсудський, а на плоті з Гейєрдалом пливе Сєнкєвич. Бавить їх і
той збіг обставин, що аферистом, який допустився надуживань у рибообробній
промисловості, виявився А.Міцкевич"2, і т.д.
Процес, як бачимо, для українського інтеліґента більш ніж упізнаваний, — з тією
різницею, що на українській моделі польська опозиція могла бачити вже готовий
результат, благо в Україні аналогічне перетравлення імперією культурно
чужорідної ("черкaсской", як мовилося в допетровську добу) субстанції
розпочалося задовго до епохи комунізму й на час поділу Польщі, точніше, на
рубежі 18-19-го ст., більше-менше добігало кінця. "Метикована радянська влада",
як титулує її Т.Конвіцький, не відкрила під цим оглядом геть нічого нового —
вона лиш повторила той самий, жодним Ф.Фаноном чи Е.Саїдом не описаний і,
либонь, таки унікально-російський "культурколонізаторський" алґоритм, за яким
свого часу і Білорусь та Україна опинилися були "в горнилі общерусскости",
звідки дотепер не потраплять видибати до кінця й видибатимуть у пошуках
культурної тожсамости ще не одне десятиліття. Для нас, одначе, прикметне те, що
навіть Т.Конвіцький, при всій його проникливості, не розгледів універсальности
цього алґоритму — Україна бачилася йому вже не більше ніж "декомпресійною
кабіною" для загроженої "польськости" (задля історичної точности відзначимо, що
подібне почуття загрожености, з боку радянської імперії, самому своєму
національному існуванню поділяла на той час опозиційна інтеліґенція чи не всіх
країн т.зв. соціалістичного табору — але, здається, тільки в М.Кундери знаходимо
покликання на долю України як на вже-доконану модель такого національного
замикання — в інтерв'ю після публікації, насампочатку 80-х, англомовного
перекладу "Книги сміху і забуття", де мовлено з пронизливою гіркотою: чехи
можуть в осяжному майбутньому просто щезнути як нація, а решта світу й вухом не
поведе, як це вже відбулося з 40 мільйонами українців...).
Знову ж таки, залишимо полоністам дебатувати над тим, чи в даному випадку якраз
пам'ять про "спільну польсько-українську традицію" не спричинилася до своєрідної
