біля мертвого

моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався ф а ­

садом до сонця, цілих десять століть давав притулок

їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них

була брунатна ш кіра і схожі на золоті монети очі. Голос

тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюбле­

них заняттях: м алю вали вогняні картини, тішилися дов­

гими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті

для бесід під портретами, які світилися блакитним фос­

форичним сяйвом, а коли достигав виноград, вони пла­

вали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щ астя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала

розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала дале­

кого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілл а вдивлялась у блакитне небо М арса, немов споді­

ваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине

на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Д рібнень­

кий дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи по-

вітря. Н а мить хм ара вологи огорнула її, і ж ін ка наче

занурилася в струмок. Н а підлозі в кімнатах блищали

потоки холодної води. Вона чула, як тихо співає книга

під руками чоловіка. Його пальці ніколи не втомлю ва­

лись грати стародавніх пісень. Якби ж то він іще хоч раз

7

узяв її, як бере свої книги, вона сама забриніла б у нього

в руках, наче арфа.

Марні мрії! Ж інка похитала головою і заплющила зо­

лотаві очі. Ні, вона не дорікала своєму чоловікові, бо

знала, що одружені люди зрештою звикають одне до од­

ного і старішають серцем.

Вона лягла в крісло, яке відразу набрало зручної для

її тіла форми, і заплющила очі.

І зразу ж їй приснився дивний сон. Пальці у неї з а ­

тремтіли, напружилися й почали судомно хапати повіт­

ря. З а мить жінка прокинулась і сіла, важко дихаючи,

в кріслі. В її очах світився переляк.

Вона швидко озирнулася, ніби шукала когось очима.

Але марні сподівання: між колонами не було нікого.

В трикутних дверях стояв чоловік — Ілл К.

— Ти мене кликала? — роздратовано спитав він.

— Ні, ні! — вигукнула вона.

— Мені здалося, ти щось кричала.

— Невже? Я задрімала на хвильку і бачила сон.

— Сон удень? Удень тобі не часто видяться сни.

Ж інка випросталася, наче її хтось ударив по обличчю.

— Який

дивний

сон,— прошепотіла

вона.— Дуже

дивний.

— Справді? — знехотя мовив чоловік, бажаючи швид­

ше повернутися до своєї книги.

— Мені приснився якийсь чоловік.

— Чоловік?

— Високий чоловік. Сантиметрів сто вісімдесят на

зріст.

— Що за нісенітниця! Тобі приснився якийсь виродок-

велетень!

— Проте він здався мені... вродливим,— вела вона

далі, затинаючись, повільно підбираючи потрібні слова.—

Хоч і надто високим. І в нього були... О, я знаю, ти ска­

жеш, що це дурна фантазія. Але в нього були сині очі!

— Сині очі?! Оце сон! Ти, може, ще скажеш, що він

мав чорне волосся?

— Як ти вгадав? — схвильовано вигукнула вона.

— Я просто взяв найнеймовірніший колір,— холодно

відповів він.

— І справді, волосся було чорне! А шкіра дуже біла!

Вигляд у нього був незвичайний! І одяг якийсь чудер­

нацький. Він прилетів з неба і так приязно розмовляв зі

мною.

8

— Прилетів з неба? Ну, це вже дурницяі

— Він прилетів у блискучій металевій оболонці,— при­

гадувала вона, заплющивши очі.— Мені снилося, що в

чистому небі заблищало щось кругле, наче монета, яку

підкинули вгору. Воно ставало чимраз більшим і нарешті

впало. Це був довгастий сріблястий предмет — такого я

ще ніколи не бачила. В ньому розчинилися двері, і ви­

йшов цей високий чоловік.

— Якби ти більше уваги приділяла своїй роботі, то

дурні сни не лізли б тобі в голову.

— Для мене це був цікавий сон,— зауважила жінка,

лягаючи в крісло.— Я й не підозрювала, що в мене така

багата уява. Подумати тільки: чорне волосся, сині очі й

біла шкіра! Який дивний чоловік і водночас — гарний!

— Це свідчить, що в тебе на думці гарні чоловіки.

— Який ти недобрий! Я ж його не вигадала. Він не­

сподівано виник переді мною — ніби наяву. Подивився

на мене й сказав: «Я прилетів у своєму кораблі з третьої

планети. Мене звуть Натаніел Йорк...»

— Яке дурне ім’я! Хіба воно схоже на людське? — за­

перечив чоловік.

— Я згодна, що ім’я дурне. Але ж це сон. Так-от, він

сказав: «Ми перші здійснили міжпланетний політ. Нас

двоє в кораблі — я і мій товариш Берт».

— Ще одне дурне ім’я.

— Далі він сказав: «Ми прибули з міста, що лежить

на З е м л і — це назва планети». Він саме так і назвав:

З е м л я . Взагалі розмовляв він якоюсь чужою мовою.

Проте я розуміла його. Мабуть, за допомогою телепатії.

К повернувся до дверей. Але дружина зупинила його:

— Ілле, ти коли-небудь думав про те, чи є люди на

третій планеті?

— Н а третій планеті від Сонця життя,