неможливе,—

терпляче пояснив чоловік.— Наші вчені встановили, що

там в атмосфері забагато кисню.

— От цікаво було б, коли б там жили люди! І щоб

вони прилетіли до нас у космічному кораблі!

— Слухай, Ілло, ти ж знаєш, як я не люблю, коли ба­

зікають про те, чого нема на світі. Давай-но працювати.

Пий д о мене, дівча любе,

І, п’ючи, поглянь у вічі...

Сонце стояло на вечірньому прузі, коли Ілла заспівала

цю дивну пісню. Вона саме готувала надворі вечерю.

9

Тихо шурхотів дощ, спадаючи водограєм з колон, а ж ін ­

ка знову й знову бездумно наспівувала незнайомі слова

невідомої пісні.

— Що це за пісня? — роздратовано вигукнув чоловік,

виходячи з своєї кімнати і підсідаючи до вогняного

столу.

— Н е знаю,— ж інка аж застигла від здивування і ми­

моволі затулила рукою рот. З а пустельним обрієм сідало

сонце. Надходив вечір, і будинок закривався сам собою,

наче велетенська квітка, що згасає разом із сонцем. М іж

колонами повівав вітерець, на вогняному столі кипіла

срібна лава. Вітерець ворушив червонясте волосся Ілли,

щось тихо муркотів їй на вухо. Ж інка мовчки втупилася

своїми золотавими вологими очима в неозорі простори

жовтого морського дна — ніби нам агалася щось збагнути.

Пий до мене, дівча любе,

І, п'ючи, поглянь у В І Ч І . . . —

тихо, спокійно й поволі заспівала вона.

А бо кинь цілунок в чару,

Хай уп’юся я сильн іш е!1

Вона проспівала пісню до кінця* заплющивши очі, ле­

генько помахуючи в такт рукою.

Пісня була дуж е гарна.

— Вперше її чую. Ти що, сама її склала? — запитав

чоловік, дивлячись просто в очі дружині.

— Ні... Так. Ой, ні!.. С казати правду, я й сама не

знаю,— затинаючись, пояснювала вона.— Я навіть не

розумію слів: це якась чужа мова.

— Яка мова?

— Не знаю ,— тихо відказала вона, кидаючи шматок

м'яса в киплячу лаву. З а мить ж інка витягла готове вже

м’ясо і поклала перед чоловіком на тарілку.— Мабуть,

на мене щось н а й ш л о , іясама того не відаючи, склала

цю дивну пісню.

Чоловік мовчав. Він стежив, як вона кидала нові

шматки м’яса в кипляче озерце вогняної лави. Сонце

вже зайшло. Поволі нічна темрява поглинула все навкру­

ги — і колони, і чоловіка з жінкою,— ніби чорним вином

виповнилася кімната. І тільки відблиски срібної лави

раз у раз освітлювали їхні обличчя.

1 Слова пісні належ ать сучасникові й другові Ш експіра англій­

ському поету і драм атур гу Бену Д ж о н с о н у (1573— 1637).

10

Ілла знову заспівала дивну пісню.

Чоловік схопився з місця і сердито вибіг з кімнати.

Довечерював він у себе в кабінеті.

Коли дружина зайшла до кабінету, він підвівся їй на­

зустріч і, позіхаючи, промовив:

— Давай зараз поїдемо на полум’яних птахах у місто,

в театр.

— Ти не жартуєш? — недовірливо спитала вона.—

Невже тобі хочеться туди їхати?

— Що ж тут дивного?

— Шість місяців ми з тобою нікуди не виїздили, і рап­

том — цілий вечір у місті.

— Що ж, це добра ідея.

— Ти став такий уважливий,— мовила жінка.

— Навіщо починати непотрібні розмови? — роздрато­

вано відповів чоловік.— Скажи: ти хочеш їхати чи ні?

За вікном у блідому сяйві тяглася пустеля. Над нею

сходили два білі марсіанські брати місяці. На підлозі

кімнати біля ніг Іллй блищав холодний струмок. Легкий

дрож пройняв її. Вона прагнула лише одного: сидіти на

місці непорушно, беззвучно, аж поки станеться те, чого

вона чекала весь день. Це могло трапитися будь-якої

хвилини. І в пам’яті у неї знову спливла мелодія пісні.

— Я...— почала вона нерішуче.

— Тобі буде корисно побути серед людей,— перебив

чоловік.— Збирайся, поїдемо.

— Сьогодні я стомилася. Може, іншим разом?

— Бери свій шарф,— рішуче мовив він, подаючи їй

фіал.— Засиділися ми вдома.

— Але ж ти їздиш двічі на тиждень у місто Ксай,—

зауважила вона, не дивлячись на чоловіка.

— То ж у справах,— сказав він.

— У яких справах? — прошепотіла жінка сама до себе.

Вона перехилила фіал, і струмінь рідини перетворився

на блакитний туман, який огорнув їй шию.

Полум’яні птахи жевріли на холодному піску, наче

купа жарин. Нічний вітерець надимав білий купол, і той

тихо лопотів, прип’ятий тисячею зелених стрічок до вог­

няних птахів.

Ілла лягла в купол, і, почувши наказ чоловіка, птахи

злетіли полум’яними грудками в нічне небо. Натяглися

стрічки, і купол помчав у височінь. За ним знявся піща­

ний вихор.

11

Далеко позаду лишився їхній дім з дощовими коло­

нами, живими квітами, що, мов чудернацькі звірі, росли

за гратами клітки, співучими книгами, шепотінням хо­

лодних струмочків. Внизу миготіли сині пагорби. Ілла не

дивилася на чоловіка, який сидів поруч неї. Він раз у раз

підганяв криком птахів, і вони злітали вище і вище. Кас­

кадом жовтогарячих