лася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася,
підвелась і підійшла до нього.
— Ілле,— прошепотіла вона.
— Нічого, все гаразд.
— Але ж ти заслаб.
— Зовсім ні,— силувано посміхнувся він.— Просто на
мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом
у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я роз
клеївся. Треба трохи полежати — і все минеться.
— Ти був такий збуджений.
— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув
14
анекдот про Юєла. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти
готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згаду
вати того, що було.
— Це був лише сон.
— Атож,— погодився він, механічно цілуючи її в
щоку.— Це був тільки сон.
Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому
повітрі мерехтіли далекі пагорби.
— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала
Ілла.
— До міста? — чоловік звів брови.
— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста,— пояс
нила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки
заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.
Чоловік згорнув книгу:
— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.
Ж інка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.
— Я скоро повернуся.
— Стривай. Куди це ти?
— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене,— відпо
віла Ілла вже з порога.
— Саме на сьогодні?
— Я давно вже обіцяла зайти до неї. Це ж зовсім
поряд.
— Вона живе в Зеленій долині? Правда?
— Так. Туди навіть пішки можна піти. Я зараз — туди
й назад.
Ілла вже хотіла вибігти за двері, але чоловік враз пі
дійшов до неї і стурбовано сказав:
— Вибач, люба. Дуже шкодую, що забув попередити
тебе, але я запросив на сьогодні доктора Нлле.
— Доктора Нлле! — вигукнула вона, роблячи крок до
дверей.
Чоловік схопив її за лікоть і рішуче потяг у кімнату;
— Так, доктора Нлле.
— Але ж Пао...
— Пао трохи почекає. Ми повинні зустріти доктора
Нлле як годиться.
— Я миттю повернусь.
— Ні, Ілло.
— Отже, мені не йти?
Чоловік похитав головою.
— Ні. Крім усього іншого, до Пао не так уже й близь
ко. Це ж через усю Зелену долину, а потім аж за вели-
15
кий канал. А сьогодні буде страшна спека. Та й доктор
Нлле радий буде тебе бачити. Ну, що ти скажеш на це?
Ж інка не відповіла. Вирватися і втекти! їй хотілося
голосно плакати. Але вона тільки сиділа в кріслі і кру
тила пальцем навколо пальця. Обличчя її збайдужіло.
Вона потрапила в пастку.
— Ілло,— промуркотів
чоловік.— Ти
залишишся,
правда?
— Так,— мовила вона після довгої паузи,— я зали
шуся.
— Ти будеш вдома цілий день?
— Цілий день,— голос її прозвучав глухо.
Час минав, а доктора Нлле не було. Проте чоловік
Ілли не дуже дивувався з цього. Вже десь надвечір він
щось промимрив, пішов у комірчину і дістав смертоносну
зброю — довгу жовту рурку, на кінці якої був міх і га
шетка. Н а обличчі в нього жінка побачила маску з сріб
лястого металу. Він завжди надягав цю маску, коли хо
тів приховати свій настрій. Вона щільно облягала його
худорляве лице, повторюючи всі вигини щік, підборіддя
та лоба. Чоловік розглядав страшну зброю. Зброя гула,
наче вулик. І справді — тисячі золотих бджіл готові
були вирватися із зловісним вереском на волю, щоб ж а
лити на смерть ворога і самим безживно падати на пісок.
— Куди ти? — спитала жінка.
— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного
дзижчання.— Коли доктор Нлле зволить запізнюватися,
то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінь
кий день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?
— Гаразд,— відповіла жінка, дивлячись на блискучу
маску.
— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повер
нусь. Вийшов, скажеш, на полювання.
Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним по
глядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона
знову взялася прибирати кімнати за допомогою магніт
ного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що ви
стигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках,
але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога.
Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту з а
гадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.
І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.
Те, чого вона чекала, наближалося.
16
Воно могло статися щомиті.
їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це
траплялося, коли надходила гроза і навколо западала
напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли
зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здава
лося, що навіть час зупинився. Ж інка починала мимо
волі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись
похмурими барвами. Н а гори лягала сіра тінь. Ув’язнені
у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи