з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи,
що хтозна-як також обернулися на злочини.
Я подзвонив.
Чи впізнає він мене через стільки років? За мить до
першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він
має знати* хто це.
Тиша.
Я подзвонив знову.
Брязнула дверна клямка.
Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг
його. Серце моє важко гупало.
Двері відчинились.
На порозі стояв Раф Андерхілл.
Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.
— Раф? — мовив я.
— Я...— озвався він.
Ми стояли так, один проти одного, не більш як п’ять
секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидко
плинні п’ять секунд!
Я побачив Рафа Андерхілла.
Побачив його цілком виразно.
А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять
років.
Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене
кулаками, бив, горлав.
Тепер це був невеличкий старий чоловічок.
584
Мій зріст — п'ять футів одинадцять дюймів.
А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже
не виріс.
Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не
більш як п’ять футів два дюйми.
Тепер уже я височів над ним, наче вежа.
Я аж рота розкрив. Тоді придивився й побачив ще
більше.
Мені було сорок вісім років.
Але Раф Андерхілл, якому теж було сорок вісім, уже
не мав на голові більш як половини волосся, а те, що
лишилося, було ріденьке й сиве, чорне з білим. Він ви
глядав років на шістдесят, а то й на шістдесят п’ять.
Я був при доброму здоров’ї.
Раф Андерхілл був блідий, наче віск. Його обличчя
свідчило, що він давно вже нездужає. Здавалося, він
повернувся з країни, де ніколи не світить сонце. Вигляд
мав змарнілий, очі глибоко позападали. У віддиху вчу
вався запах похоронних квітів.
Усе те вразило мене так, немов усі блискавиці й гро
ми минулої ночі злилися в один сліпучий вибух. І ми з
Рафом стояли посеред того вибуху.
То ось задля чого я приїхав, подумалося мені. То ось
яка вона, істина. Оця жаска мить. Ні до чого витягати-
зброю. І вбивати ні до чого. Ні, аж ніяк. Досить тільки...
...побачити Рафа Андерхілла такого, який він тепер є.
Оце і все.
Просто прийти сюди, постояти й подивитися на нього,
на такого, який він став.
Раф Андерхілл розгублено, з видимим подивом звів
руку. Губи його затремтіли. Очі забігали вгору-вниз по
мені, і він силкувався осягти розумом, хто цей велет,
чия чорна тінь упала на його поріг. Нарешті він озвався
кволим, ледь чутним голосом:
— Дуг?
Я рвучко відступив.
— Дуг? — аж задихнувся він.—Це ти?
Такого я не чекав. Люди ж не пам’ятають! Нездатні
пам’ятати! Через стільки років? Чого б то йому прига
дувати, напружуватись, зважуватись, упізнавати, нази
вати ім’я?..
І раптом у мене сяйнула дика думка: це ж після мо
го від’їзду з містечка життя Рафа Андерхілла так зане
пало, ось у чім річ! Я був осереддям його світу, неза
585
мінним попихачем, якого можна кривдити, штурхати,
лупцювати, вкривати синцями. І коли тридцять шість
років тому я просто взяв та й покинув його, усе його
життя дало тріщину.
Та ні, дурниця! А проте якесь крихітне схиблене ми
шеня мудрості металось у мене в голові й пищало своє:
«Раф був потрібен тобі, але ти йому був потрібен ще
більше! А ти завдав йому жорстокого, непростимого
удару. Ти зник!»
— Дуг? — знову спитав він, бо я стояв і мовчав, без
порадно опустивши руки.— Це ти?
Ось задля цієї миті я й приїхав.
Десь у потаємних глибинах єства я завжди знав, що
не вдамся до зброї. Атож, вона при мені, але час випе
редив мене й дістався сюди раніше — і час, і вік, і мен
ші, ще страшніші смерті...
Бабах!
Шість пострілів у серце.
Та я не стріляв з пістолета. Тільки з уст моїх ледь
чутно зривалися звуки пострілів. І за кожним таким
звуком обличчя Раф а Андерхілла старішало на десять
років. Отож коли я мав вистрілити востаннє, йому було
вже сто десять.
— Бабах...— шепотів я.— Бабах,.. Бабах... Бабах...
Бабах... Бабах...
І тіло його щоразу здригалось.
— Ти вже мертвий, Рафе. О боже, ти мертвий.
Я повернувся, спустився з веранди і вже вийшов на
вулицю, коли він гукнув:
— Дуг, це ти?
Не озиваючись у відповідь я простував геть.
— Скажи мені! — гукав він кволим голосом.— Дуг!
Дуг Сполдінг, це ти? Хто це? Хто?..
Я взяв у кущах свою валізку, пірнув у сповнену сюр
чання цвіркнув