Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не зробив і те, і те, не лишив по собі спадкоємця, котрий би взяв з рук в руки всю роботу. Життя часом уривається, як стежка над розмитим берегом, що далі нею вже ніхто не піде. Не втримався — треба було до кінця бути статечним сільським дідом, котрий «глаголить народну мудрість» і не має жодних сумнівів. Нащо баламутити хлопця? Хто мудріший — той, що вріс у землю і має твердий спокій від незмінності всього сущого, чи той, який вчиться мудрості на власній і чужій біді? Е, та всім не догодиш… Знайся кінь з конем, а віл з волом. Хіба де взяти другого коня?

Згадалася мати. Не та добра, ласкава, гірко спрацьована, яка, викупавши його в суботу і вдягнувши у свіжу сорочку, брала на руки і несла до печі, тішачись, що він такий чистенький, такий маленький, як гусятко. А страшна — чорна, простоволоса. Коли село взнало, що хлопців будуть брати до війська, дарма що її діти були малі й село їхнє мало щастя у бога, мати стратилася з розуму. Тато був у лісі, та його б не взяли, бо кривав на ногу ще з дитячих літ. Мати вішала по плоті випрані лахи, коли заголосила сусідка. Михасько бавився з песиком коло дороги, і щось змусило його обернутись. Не лемент, а вже як стихло. Мама вхопилась рукою за груди і побіліла. Чи мала заслабе серце, чи далося взнаки те, що недавно народилась в неї маленька Настя і тиждень тому вмерла, мати, замість того, щоб поплакати разом з сусідкою, пішла блудом по Урожу. Кричала: «Йой, людоньки, чорна година настала! Всі молоді дубки порубають…» Люди виходили з хат, і ніхто не смів її спинити. Дивувались, де та війна. А мама, як бачила хлопців, пошепки просила не йти на війну, а сховатися в лісі. Навіть таких молоденьких просила, що їх би й не взяли. Тато закрив дітей у хаті, дав бульби в лупині й заказав, аби не плакали. А сам ходив за мамою, вговорював, щоби верталася до дітей, не робила встиду і ганьби. Але мама не чула. Баби казали татові, аби дав жінці спокій, бо то її устами сам святий дух промовляє і вона мусить викричатися. Тепер чужі жінки приходили до хати, цілували дітей, пхали їм гостинці, доїли корову, варили їсти. Все це було повите таким чорним смутком, що йому, найстаршому, здавалося, ніби мама вмерла. А вона з Урожа пішла до Винник, Мокрян, аж на Голодівку.

Не пісні, а страх сіяла мати по довколишніх селах, серцем чуючи, що за одною війною прийде друга, третя і її та й людські діти будуть сходити кров’ю на чужині. Від спільної біди прокидається розум, а в кого він прокинеться найперше, той мусить відболіти найбільше. Мати вернулась така, що менші діти заплакали від страху. Вона й сторонилась їх ніби чужа, доки не перебралась у чисте, не розчесала волосся і не зварила їсти. Але такою, як раніше, вона вже не стала.

Великий бойко, Іван Франко, щоб надати цій події значущості, назвав жінку-пророчицю бездітною вдовою.^[3]

…Михайло Басараб заснув, так і не вийшовши надвір, де серед тиші росли наче молоком облиті яблуні й вишні. І він ріс з маленького хлопчика-сина, за одну ніч виростаючи чоловіком, батьком.

Прощання

То було ще до твого народження, сину,

Коли ми збирались до Бразілії.

Лише я пам’ятаю, який то був смуток

їхати в світ за долею,

що втекла з цілого краю. Може,

десь є рай ліпший, ніж наша земля обітована з гнилою бульбою і капустою,

гнила від сірих дощів і тьмяних вікон,

темна від поту і літніх повеней,

які перетворюють Бистрицю в ненажерну пані, котра жере навіть трухляві верби, не годні вже й на дрова.

А сонечко вигляне — не хочеться їсти,

не хочеться їхати ні в Бразілію,

ні в Америку, ні до раю.

За літом — осінь, за нею — дощі.

Бульба як горох, коноплі згнили,

дах протікає.

А в корчмі жид торгує горілкою,

а Іуда — бразілійським раєм.

Платіть їм кров’ю, бо в них своєї немає.

Своя загнила. А немає крові — дайте перли,

що позатискали в репаних кулаках. На дорогу вистачить. А там, там кожному уріжуть по Урожу.

«Ой хто хоче гроші мати, най їде за море,

Там він зараз розізнає, яке то є горе».

Іуда в чорному капелюсі і в чорній камізельці з блискучими гудзиками ще й досі ходить по селі, тягне людей в пекло.

Хлоп вернувся звідти, то повісив його на грушці, навіть дзигарка не взяв, дурний.^[4]

Потяги йдуть, везуть худобу, котра плаче-йойкає, а назад вертатись не вміє.

Русинська худоба…

«Вийду я на поле, а там білі квіти;

Плаче жінка молодая,

Ще й маленькі діти…» йой… Мамо, хочу питки, додому хочу…

Та втеча — вже історія втечі.

Спів і плач, стук коліс,

Чужа мова незрозуміла і свой Окам’яніла.

На каміннім хресті — розіп’ятий бойко, зраджений Іудою в чорній камізельці і з гнилими зубами.

Сірі воли тягнуть по болоті фіру лиха, що зветься Україна.

Лише там дано було нам зрозуміти, що тут Україна…

Я розповів тобі це, синку,

коли ти вернувся і знов захотів піти.

5

Лице давно не голене, на плечах затепла для травня куртка, комір сорочки чорний від поту.

— Тату, коли я дізнався, що ви в тому домі, мені не захотілось жити. Я би спалив братову хату, якби вона була з дерева. Чесне слово! Був би щасливий, коли б ці жлоби позбулися того, що накрали. Поїхав забрати вас звідти, а мені кажуть: втік ваш тато. І сказали куди…

— Я думав, вони не знають… — здивувався Басараб.

— Пенсію вашу дали. Правда, довго не вірили, що я ваш син.

Гриць витяг з кишені жмут грошей і поклав на стіл.

— То є добре, — втішився старий. — Буде за молоко заплатити сусідці, та й тобі дам.

— У мене, тату, ціла купа грошей.

— Та хіба в тюрмі платили?

— Тату, я вже три місяці як звідти вийшов.

— Чого ж не писав, не приїхав?..

— Е, — скривився Гриць, — не будемо про це говорити! Я вже лисий і старий. Ніхто б і не подумав, що маю тата. Сиротою легше жити.

— Не кажи так.

— Я у вас трохи побуду, добре? Натомився. Хіба не гнівайтесь, як одного разу прокинетесь, а мене нема.

— Хіба ж я не знаю тебе, Грицю?

— Потім про все поговоримо. Їсти хочеться.

— Я зараз до сусідки підскочу, щось принесу.

— Пошліть когось в магазин за куривом.

— Добре, Грицю.

Поки Михайло в старечих руках ніс банку молока до хати, його молодший син заснув на ліжку, скинувши хіба грубі зимові черевики… Він не будив його, навіть намагався не дивитись, щоб син не збудився від