Досить народитися людиною і пливти від витоку до гирла або навпаки. Тому на старість не спиться. Чоловік не склепить за цілу ніч ока, бо гризе його думка, що не зробив і те, і те, не лишив по собі спадкоємця, котрий би взяв з рук в руки всю роботу. Життя часом уривається, як стежка над розмитим берегом, що далі нею вже ніхто не піде. Не втримався — треба було до кінця бути статечним сільським дідом, котрий «глаголить народну мудрість» і не має жодних сумнівів. Нащо баламутити хлопця? Хто мудріший — той, що вріс у землю і має твердий спокій від незмінності всього сущого, чи той, який вчиться мудрості на власній і чужій біді? Е, та всім не догодиш… Знайся кінь з конем, а віл з волом. Хіба де взяти другого коня?
Згадалася мати. Не та добра, ласкава, гірко спрацьована, яка, викупавши його в суботу і вдягнувши у свіжу сорочку, брала на руки і несла до печі, тішачись, що він такий чистенький, такий маленький, як гусятко. А страшна — чорна, простоволоса. Коли село взнало, що хлопців будуть брати до війська, дарма що її діти були малі й село їхнє мало щастя у бога, мати стратилася з розуму. Тато був у лісі, та його б не взяли, бо кривав на ногу ще з дитячих літ. Мати вішала по плоті випрані лахи, коли заголосила сусідка. Михасько бавився з песиком коло дороги, і щось змусило його обернутись. Не лемент, а вже як стихло. Мама вхопилась рукою за груди і побіліла. Чи мала заслабе серце, чи далося взнаки те, що недавно народилась в неї маленька Настя і тиждень тому вмерла, мати, замість того, щоб поплакати разом з сусідкою, пішла блудом по Урожу. Кричала: «Йой, людоньки, чорна година настала! Всі молоді дубки порубають…» Люди виходили з хат, і ніхто не смів її спинити. Дивувались, де та війна. А мама, як бачила хлопців, пошепки просила не йти на війну, а сховатися в лісі. Навіть таких молоденьких просила, що їх би й не взяли. Тато закрив дітей у хаті, дав бульби в лупині й заказав, аби не плакали. А сам ходив за мамою, вговорював, щоби верталася до дітей, не робила встиду і ганьби. Але мама не чула. Баби казали татові, аби дав жінці спокій, бо то її устами сам святий дух промовляє і вона мусить викричатися. Тепер чужі жінки приходили до хати, цілували дітей, пхали їм гостинці, доїли корову, варили їсти. Все це було повите таким чорним смутком, що йому, найстаршому, здавалося, ніби мама вмерла. А вона з Урожа пішла до Винник, Мокрян, аж на Голодівку.
Не пісні, а страх сіяла мати по довколишніх селах, серцем чуючи, що за одною війною прийде друга, третя і її та й людські діти будуть сходити кров’ю на чужині. Від спільної біди прокидається розум, а в кого він прокинеться найперше, той мусить відболіти найбільше. Мати вернулась така, що менші діти заплакали від страху. Вона й сторонилась їх ніби чужа, доки не перебралась у чисте, не розчесала волосся і не зварила їсти. Але такою, як раніше, вона вже не стала.
Великий бойко, Іван Франко, щоб надати цій події значущості, назвав жінку-пророчицю бездітною вдовою.[3]
…Михайло Басараб заснув, так і не вийшовши надвір, де серед тиші росли наче молоком облиті яблуні й вишні. І він ріс з маленького хлопчика-сина, за одну ніч виростаючи чоловіком, батьком.
Ой як я си заспіваю, ой як я си вівкну,
Піде голос попід колос аж на Голодівку.